WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

Виняток становило християнсько-протестантське угрупування так званих штундистів, які через утиски їхніх релігійних переконань царськими властями, змушені були покинути рідні землі Наддніпрянської України і оселитися у США, штатах Вірджинія і Південна Дакота. Одне з поселень ці українські переселенці назвали "Київ", ще одне село, спільно побудоване штундистами Наддніпрянщини і греко-католиками Закарпаття, назвали "Україна".

Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.

Канада

Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині.

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.[5] Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи німецькою - Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.

Вважаючи, число українців, які прибули до Канади в 1891-1924 рр., не усталене і коливається між 100 і 170 тис.,[6] канадський науковець Чарлз Г. Янг, добре обізнаний з питання української імміграції до Канади і об'єктивний у висновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Канади "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896-1914 рр. включно перевищує 170 тис.[5] Правдою є й те, що деяка частина українців емігрувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. підтверджує тільки 75 432 особи. На основі даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буковинців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли цю цифру додати до кількості українського населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 947.[5]

Згідно з офіційною статистикою 1911 р., найбільше українців поселилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — 30 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб. Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбїї — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Теребовля, Україна, Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

У новозбудованих селищах українські іммігранти намагалися зберегти національні традиції – і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві. Обряди громадського побуту поселенці утверджували ті ж самі, що були й на батьківщині. Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні і релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з батьківщини, хоча створювали і нові.

Бразилія і Аргентина

Найтяжчими на Американському континенті були негаразди, яких зазнали першопоселенці у Бразилії та Аргентині. Перші сміливці з Галичини й Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Спокушена ж досить суттєвими пільгами урядів цих країн (брали на себе транспортні витрати, надавали десятирічну відстрочку за оплату одержуваних у повну власність великих земельних наділів -25-50 га), масова українська імміграція до цих країн розпочалася у 90-х рр. Природні умови тут докорінно відрізнялися від тих, що були на батьківщині - незвичний тропічний клімат серед зовсім незаселених пустель, прерій та джунглів. Хронічні хвороби, величезний відсоток смертності через відсутність елементарної медичної допомоги та антисанітарію побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулися на батьківщину. Інші, не маючи коштів на зворотній шлях, влаштовувалися на різні будівельні роботи, наймитували у поміщиків та заможних фермерів. На початку XX ст. у Південній Америці проживало вже близько 20 тис. українців.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентами італійських пароплавних ліній, які обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, спонукали сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цього разу виїхало понад тисяча родин, але вже на власний кошт.[5]

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духовна наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації.[6] Треба підкреслити, що до першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.[6]

Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко. За час від 1857 р., тобто від часу створення спеціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда частково перекручені до невпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русинів. Від цього часу щораз частіше з'являються австро-угорські іммігранти з означенням "русос".[5]

Докладнішу інформацію про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 р., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатньо грошей для закупівлі землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України.

Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Парага й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.

За один рік кількість українських поселенців в Апостолес зросла до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.

Loading...

 
 

Цікаве