WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

1.4 Сільське господарство

В умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств , якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарстві Східної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин і технічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку і найману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населення західноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині – понад 11%, у Північній Буковині – понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалися бідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаю не вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.

Під владою Російської імперії процес розшарування українського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці XIX ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків – у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток – 507 десятин.[1, c.97]

Понад половина селянських гоаподарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецьких економій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавжди наймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.

Масове переміщення робітників створило особливі форми їх найму,властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України були створені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздили наймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове; залізничні станції Знам'янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка; міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.

Земельні наділи переважної більшості селян оброблялися відсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а й найпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.

Водночас з капіталістичною системою господарювання, що базувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника, поширювалась так звана відробіткова система – прямий пережиток кріпосництва. Вона полягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщика ділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентом поміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій землі врожаю.

Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачав повільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітників при збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули до поліпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадження фермерського господарства.

II. Причини української еміграції кінця XIX- початку XX ст.

2.1 Становлення і консолідація української нації

Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об'єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.

В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2 , з них 9/10 передувало під владою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]

Становлення і консолідація української нації супроводжувались абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейської Росії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнських земель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.

Українська нація формувалася переважно як селянська. На 1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис. чоловік.[1, c.102-105]

Помітне місце в економіці України посів клас підприємців та торговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячів промислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи і фабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст.. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.

В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На Наддніпрянський Україні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у Західній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалися бідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин на західноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частина національно свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення масової української національної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становлення української нації.

За ініціативою національно свідомої української інтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковин Тараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значно зрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого. Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а також широким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили, як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості у справі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення і популяризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Цементуючою силою єдності національної культури об'єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формувалася як літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, Павлом Житецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці і навчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватися двомовні словники: на Наддніпрянський Україні – російсько-українські; в Галичині – німецько-українські.

Вже на початку XX ст.. вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словник української мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашого народу.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжкової серії пам'яток української мови і літератури.

Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєнню її словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинником формування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[2, c.472]

Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення було пов'язане також і з господарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст.. капіталістичного ладу в Україні не сталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячими колами Романівської та Габсбурзької монархій, об'єктивно вели до його денаціоналізації. На початку XX ст.. населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широких народних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості, пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузі культури і освіти на свій території України поєднувалося з соціально-економічним пригнобленням корінного населення.

Loading...

 
 

Цікаве