WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

Долю державних селян, які в Україні становли близько половини всієї кількості селянства, визначив прийнятий спеціальний закон про поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний оброчний податок. 58% державних селян одержали наділи менші 5 десятин.

І все ж, внаслідок реформ 1861 і 1866 років виникли умови для перетворення робочої сили в товар, тобто утвердилося панування прогресивнішого ( порівняно з феодальним ) типу товарного виробництва – капіталістичного, економіка якого грунтувалася на ринкових відносинах усього населення. Щоправда, гальмували цей процес численні кріпосницькі пережитки, які не викоринилися і після проведення селянської реформи. Селяни залишилися нижчим податним станом, обтяженим непомірними викупними платежами ( з процентами за державну позичку ), а також подушною податтю (що накладалася незалежно від розмірів та стану селянського господарства) і поземельним податком. Як пережиток кріпосницької системи зберігалися і натуральні повинності: дорожна, візницька та ін.

1.2 Реформи 60-70-х років XIX ст.

Вслід за селянською реформою царський уряд у 1860-1870-х роках провів ряд значних реформ щодо адміністративно-політичного управління та розширення громадянських прав населення. Малося на увазі передусім те, що до запровадження цих справді прогресивних реформ добровільно прилучаться найактивніші і найрадикальніші діячі широкої демократичної громадськості, і це їх, мовляв, відхилить від участі в антиімперській революційній та опозиційній суспільно-політичній боротьбі, зокрема, в українському національному русі. Однак реальне життя не виправдало таких сподівань і розрахунків російського царизму.

Земська реформа. Згідно із реформою 1 січня 1864 р. були засновані земства – виборні органи місцевого самоврядування. Активними земцями були видатні діячі українського національного руху Іван Лучицький, Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля Шраг, Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський та ін.

У земському самоврядуванні брало участь усе населення, яке мало земельну власність: дворяни, духовенство, міщани, селяни. Від них шляхом самообкладання кожної десятини землеволодінь надходили й кошти для різноманітної діяльності земств. Наприкінці ХІХ ст. земства підпорядковували собі майже все культурне і економічне життя у повітах українських губерній Лівобережжя і Півдня.

Населення цих губерній одержувало безплатну медичну допомогу, незалежно від того, чи сплатив господар земські податки. Навчання сільського населення царське міністерство освіти повністю переклало на земства. Земства популяризували нові сільськогосподарські культури, давали на прокат новітні машини й знаряддя, допомагали розводити племінну худобу, продавати продукти рільництва, окрім того, заохочували розвиток кустарних промислів, займалися меліорацією, лісництвом тощо.

Отже, земства в Україні – там, де вони діяли з 1864 р. – відіграли значну позитивну роль у піднесенні добробуту, рівня освіти, національної самосвідомості населення. Це наочно було видно у порівнянні з населенням Правобережжя, де земства виникли аж у 1911 р. ( саме до цього часу царизм не давав дозволу на їх існування, страха.ючись, щоб вони не потрапили під вплив польсько-шляхетського руху).[1, с.95]

Міська реформа. Реформа самоврядування у містах згідно з Міським положенням була проведена від 16 червня 1870 р. Запровадження міських дум, членів яких обирало все населення, було кроком уперед у громадському самоврядуванні порівняно з міськими думами, які існували ще на основі законоположення Катерини ІІ (цариця надала право міського самоврядування лише дворянам). Міські думи займалися тим же, що й земські управи у сільській місцевості. Щоправда, між ними існувала й суттєва відмінність. Земства мали справу переважно з українським населенням (як правило, селянами), а в містах України під владою Російської імперії населення було змішаним, тут разом з українцями проживало багато росіян, євреїв, поляків, на півдні – греків, вірмен та ін.

Судова реформа. Судова реформа була проголошена царським указом від 20 листопада 1864 р. Замість станового суду, підпорядкованого безпосередньо владі губернатора і закритого від громадськості, було запроваджено суд публічний. Згідно із законом цей суд був незалежний від органів адміністративного управління. Обов'язковою стала участь у судових засіданнях представників громадськості. Це були так звані присяжні засідателі. Разом з суддею вони виносили вирок підсудному.

Фінансова реформа. Проникнення капіталістичних відносин в усі сфери господарського життя швидко підняло роль грошової системи. Управління нею на всій території Російської імперії з 1862 р. повністю взяло на себе царське міністерство фінансів. Реформа запровадила і Державний банк.

Військова реформа. Законодавчими актами 1862-1874 років було здійснено військову реформу: переозброєння і переобмундирування армії, вдосконалення її постачання, управління системи підготовки офіцерських кадрів. Замість рекрутських наборів вводилася загальна військова повинність усіх громадян з 20-річного віку строком дійсної служби шість-сім років.

На практиці хабарі знатному чиновництву і покровительство властей дозволяли обходити закони. Губернатори та їхній бюрократично-чиновницький апарат у містах і повітах постійно втручалися у діяльність громадських органів самоврядування. І все ж, царські реформи 60-70-х років мали неабияке значення в історії України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торгівельній діяльності, а, отже, сприяли розвитку народного господарства України.

1.3 Розвиток промисловості

Протягом 60-80-х років в ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої було застосування у виробництві парових двигунів, системи машин та верстатів.

Економічний розвиток України у той час визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізнорудна, металургійна, машинобудівельна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький залізнорудний басейн – головна вугільно-металургійна база України.

За останні два десятиріччя ХІХ ст. у Катеринослівськвй і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Ряд з них було подувано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський завод біля Кривого Рогу.

З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземним капіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарського машинобудування – найрозвинутішого в Україні. [2, с.478]

Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км. Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з'єднала Балту й Одесу.

Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, як правило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими і військово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевого економічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільші залізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики. Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характеру товарообмін, який склався між Україною та Росією.

Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, а вся решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому, готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина з України.

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй західноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин і промислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутих провінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвитку західноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]

Loading...

 
 

Цікаве