WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Свідки голодомору 1932-33-го років. Капля Іван Сергійович - Курсова робота

Свідки голодомору 1932-33-го років. Капля Іван Сергійович - Курсова робота

Капля Іван Сергійович, 1923 р. н.

"Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де й проживав під час голодомору. Зараз проживаю по вул. Калініна, 25; с. Крупське Золотоніського р-ну Черкаської обл. Сімейний стан: Дружина – Капля Катерина Василівна, донька, троє внуків, один правнук. Було мені 10 років, як нашу сім'ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 р. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, - і пощади не давав нікому. Пам'ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу. І, що цікаво, роздавали вже готові бланки, де замість тебе написано:

„Я, П. І. Б., прошу зачислити себе членом колгоспу." Грамотний ти чи ні - лише підписуйся, і завтра вже - на роботу! То ж мої батьки відразу записались в той колгосп. Де ж ти дінешся - революція змусила!

Під кінець колективізації, що припало на 1933 рік, норми хлібоздачі особливо стали відчутними. Врожаю, звичайно ж, людям вистачило б, але забрали все: зібрали хліб, зсипали, підкотили машини і... не лишилось нічого. Позбавили зібраного врожаю і одноосібників - вони були багатші за інших і не хотіли вступати до колгоспу. А в якому значенні „багатші"? Та мали плуг, борону та латані штани! А їх - в Сибір, на північ. Щодо розкуркулення, то це робили "активісти" - свої ж люди на селі. Забирали майно, хати, потім роздавали, або й самі в них жили. Вони ходили по хатах, забирали все, що вродило; останнє кіло жита... Пам'ятаю, зайшли до однієї жіночки і не залишили навіть вузлик з їжею, що був схований у колисці з дитиною.

А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в'яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то, не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні - 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали - вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне - за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали: візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш - дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні - залишишся без корови, без нічого...

Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш - то й виживеш. М'ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.

Головне ж, що рятувало нашу сім'ю, - корова. Вип'ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений - страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам'ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла; та він узяв ложку - тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той - ногою! Сил вже не вистачало.

Збирали на їжу і зелень, бур'янець, а особливо – "калачі" (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду - аби тільки навар був. Не залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні (або ще - стодоли). Спіймав, вкинув у чавун з гарячою водою - пір'я облізло; далі - ножиком „чирк", викинув кишки, і готове тобі м'ясо. Пам'ятаю, як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, - думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.

Їли коли і як доведеться - чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але -обов'язково разом, всією сім'єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити - стільки й з'їв. Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї то хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така доля спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду - нікому не прийшлося. Від тифу того всередині тіла все палало; й та температура просто - таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень; якщо витримаєш - виживеш. Пам'ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, брати мої - хворі; а я, ледь піднявшись після хвороби, - на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив - та й нагодував корову. Літрів 4 потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав - бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою - то й було що дати. Без корови, землі вижити було практично тоді неможливо, то ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави - ніякої.

Ходили навіть слухи про канібалізм, але конкретно про це я не чув і не бачив.

Маю сказати й про долю красивої церкви, що була в нашому селі (а воно мало приблизно 300 дворів). Любили люди церкву, ходили туди, а 28 квітня, на Пречисту, святкували Храм. З'їжджалися кіньми, возами звідусіль. А в 1933 – у не було свята... Пуста стояла наша церква - ніхто в ній не правив. Колективізація... Ікони порозтягувані, а приміщення - для зберігання зерна колгоспного. Згодом, у 1938 році якийсь „бандіт" розпорядився зняти і дзвони. Розтягли. Спалили. Зараз - стоїть на тому місці магазин.

Щодо освіти, то була на селі чотирирічна школа (з 1933, чи ще й раніше). Пішов я у перший клас у 1934 (бо в 1933 - му хворів тифом). З четвертого до сьомого класу навчався в іншій школі. І, закінчивши таким чином 7 класів, вступив у агрономічну школу в хуторі Кулічевське, де провчився рік. З початком війни школу закрили, а я був забраний до Німеччини.

Щодо життя в початковій школі, то діти ходили туди голодні й холодні. Нікого там не годували. Та ще й зима давила страшними морозами та снігами, що не можна було й з хати вилізти. Сидить, бувало, мати вдома, щоб дитина в школу сходила - бо ж одягу на всіх теплого не вистачало. Робили його з шерсті овець, коноплі: сіяли, мочили, пряли на полотно. І з того шили. Пам'ятаю, і торбина з книжками була полотняна, цупка. А до школи йти - 5 км. От виходив я на бугорок якийсь, сідав на торбину ту, і - вниз!

Ще із шкільних років згадую таку історію. Вчився я за умов великого контролю і несвободи. І ніхто не мав права сказати слова всупереч того, що тобі скажуть робити. Мовчи і люби вождя.

І от почув я якось від одного свинаря, що мав за корову сплатити податок, такого вірша:

Ні корови, ні свині –

Тільки Сталін на стіні.

Він указує рукою

Куди їхать за мукою".

Так я той віршик і розказав у школі, що й почула учителька. На щастя, вона передала це моєму батькові, а не комусь вище!.. Інакше, попало б не мені (а мав я тоді велику взбучку), а батьку - на другу ніч забрала, би міліція, і - в Сибір. Страшні були часи.

Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? - Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачуть того, що ми пережили!"

Loading...

 
 

Цікаве