WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

За повне невиконання судових декретів щодо видачі втікачів відповідачам погрожувало позбавлення права володіння своїми маєтками, де втікачі осіли, на користь позивачів, а за недопущення останнім вводу у володіння (ув'язнення інтрописії) цими маєтками — баніція, тобто оголошення поза законом, засудження на вигнання з Речі Посполитої ("выволание с панства его королевское милости"). Яким слабким не був державно-адміністративний апарат Речі Посполитої, але не всі феодали наважувалися загострювати свої відносини з ним; багато хто з них, а то, можливо, й більшість мусили рахуватися з судовими декретами, які вимагали повернення втікачів або сплати за них грошової компенсації.

Траплялося, що видані, згідно з судовими рішеннями, селяни під час повернення їх позивачам, тікали з півдороги знову, навіть туди ж, де їх перед тим було виявлено. В декреті Вінницького городського суду в справі про втечу підданих Яна Висоцького з с. Курян Руського воєводства до маєтку Лавріна Пісочинського м. Жорнища Вінницького повіту Брацлавського воєводства зазначається, що селяни-втікачі "вночи сточих, подавит хотели, окрутистных потовшин, сами проч поутекали и знову до имения в м. Звыжем минованого местечка Жорнищъ з жонами, з детми и зо всеми маетностями своими пришли ы збычли итак подъ в м. мешкают." [35;135]. Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новому місці з гіршими, ніж очікували, умовами, верталися за якийсь час назад —туди, звідки раніше вийшли.

До дуже рідкісних належить згадка про "мимоходщину" — плату, яку від мігрантів знімали у володіння, через які вони проходили на шляху до поселень, де мали осісти.

Втечі, особливо масові, мали не абияке соціально-економічне значення. Міграції сприяли рівномірному населенню по всій тодішній території України, а значить — і більш збалансованому в регіональному відношенні розвиткові господарства і суспільних відносин. Втечі, народна колонізація великих просторів, яка була їх наслідком, прискорювали формування соціально-політичної свідомості українського народу, були одним із чинників Визвольної війни 1548 – 1557 рр.

Селяни вдавалися і до інших, не таких частих, як втечі, нелегальних, з точки зору панівного класу, видів боротьби: зволікання виконання повинності або ж відмова їх виконання: "... не рахуючись з панською волею і забувши про звичайну пристойність, вони відмовлялися городити плоти. Коли ж їм було нагадано про їх повинність, вони ж тільки ослухались, а й ще й зібравшись разом, силою увірвались у двір і тогочасного помічника пана... образили грубими і зневажливими словами..." [35;191], знищення межових знаків панських володінь (... границу свицовскую переоранную и там, далее и, едучи долиною от дороги, которая идет от Свицова до Надчич...) [35;48], захоплення панської землі і самовільний її обробіток і засівання її для себе ("... здійснені ними насильне переорення і за сіяння власних полів та ланів позивача, у володінні якими і в їх широкому вживанні він як власник здавна перебував, і про захоплення та привернення на власну користь переораних полів та ланів...") [35;67], нищення лісів феодалів ("... поїжджають вночі і вдень вирубають і нищать (ліс). Часто повторюючи свої наїзди, вирубали 1030 урожайних дубів, буків і різного іншого дерева на кілля, підпори, крокви, лати, палі, підвалини, на городіння плотів...") [35;251], винищували їх сіножаті, фізична розправа над феодалами та їх урядниками — побиття і навіть вбивство ("... пильно допитувались і достатньо довідались про за мордування й забиття залікового ключника, слуги пана старости, а також про ваше ґвалтовне поривання до інших його слуг, заворушення, бунти й непокору урядові пана старости, учинені вами...") [35;56], напад на володіння сусідніх панів, спалювання панських дворів і фільваркових будівель ("... за указаниемъ через его мл., виделом тые местца и хусты, которыми ого и ветрое закладано. Виделемъ и оденки, на которых збомя погорело, и попел высоко на каждом з них лежали, въ липче шестнадцат ..."), спускання панських ставів і виловлювання з них для себе риби, виступи проти військових постоїв-станцій [35;188].

Щербак в своїй статті також зазначає, що проявами боротьби селян було захоплення панської землі, хліба і худоби, порубка лісу, самовільна оранка земель, виколення панських луків тощо. В документальних джерелах зафіксовані аналогічні факти соціального протесту в с. Вільшані, Ту мечах, Суходолі, Заліссях, Тагачині, Жолобові та багатьох інших [44;165].

Більшість скарг належать підданим державних маєтків: селяни, які їх населяли, мали неспівмірно кращі можливості для опротестування і оскарження спрямованих проти них дій феодалів (старост і державців, інколи й орендарів), ніж їх побратими в приватних володіннях. Вони могли спершу жалітися в надвірний королівський суд, а з 1580 р. — у створений тоді в Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарний суд.

Селянам приватних маєтків не було кому жалітися на своїх дідичів — власників цих володінь. Вони могли скаржитися тільки на орендарів і заставників самим дідичам і тоді, коли орендно-заставні угоди між цими панами передбачали таке право, причому і в цих випадках селяни наважувалися подавати скарги при умові, коли обидві сторони — феодали були у спорі між собою. Не дивно, що таких скарг з'являлося порівняно небагато.

Відомості про скарги приватновласницьких селян обмежуються тільки їх змістом, в той час як інформація про супліки королівських підданих значно багатші, бо виходять далеко за рамки самого факту писемного протесту, хоч би й дуже широкого змісту; для цих селян складання і внесення в актову книгу скарг часто означало початок або продовження судових процесів проти своїх безпосередніх гнобителів, процесів, які, бувало, тривали довго, навіть десятиліттями і в яких селяни проявляли неабияку наполегливість і впертість, щоб досягти своєї мети — добитися видання референдарським судом декретів, які б визнавали старост і державців винними і при допомозі призначених цим судом комісарів примусити їх відмовитися їх від нав'язування підданим надмірних повинностей та ще й відшкодування понесені ними втрати під час виконання цих завищених повинностей.

Будучи шляхетським за своїм складом і характером діяльності референдарський суд захищав інтереси старост і державців. Але діючи водночас в інтересах державного скарбу, який в немалій степені наповнювався грошовими надходженнями від селянських повинностей і податків суд змушений був чинити певні перешкоди для руйнівного господарювання феодалів і тому виносити вироки на користь селян (дуже рідко). Виконання вироків, однак, з огляду на слабкість центральних і місцевих властей та запеклий опір старост і державців зустрічалось в більшості випадків з непереборними труднощами. Не домігшись бажаними реакціями на одну скаргу, жителі одного й того ж села подавали другу, третю і т. д. Наприклад, громада с. Бортятина Вишненського староства, що у Перемишлянській землі Руського воєводства подано у 1625 – 1633 рр., виходячи з матеріалів документів 6 скарг [14;18].

Що ж до скарг приватновласницьких селян на орендарів і заставників, адресованих дідичам, то останні реагували на тих же панів. Результати дідичних скарг в документах не вдалось вивчити.

Великий опір чинили селяни проведені волосної поміри. В останній третині ХVІ ст. феодали почали передати селян на волоки і в деяких місцях Київського воєводства. В 1593 р. власник містечок Старого і Нового Слободи (на Житомирщині) Пишкевич вирішив провести волочну поміру і послав для цього в згадані містечка ревізора. Ревізор, зібравши "міщан" (в дійсності це були селяни), запропонував їм погодитися дати переміряти свої землі на волоки і господарювати кожному на волоці, а також вписати їх з дітьми і з усім майном у реєстр. У відповідь на це "ця громада закричала: боже борони, щоб ми це зробили і по волоках свої землі розібрали, а свої родини дали вписати в реєстр. Це неможлива річ, щоб пани наші записували нас, людей вільних, наших дітей, наше майно і заводили собі в неволю. Батьки наші і ми самі, живучи, постарілись, а того не тільки не бачили, але про те й не чули, щоб нас так підступом перевели на волоки. А то ми зараз, як люди вільні, дамо нашому теперішньому панові по 20 грошей, вийдемо і підемо куди схочемо, а тут жити не будемо, імен наших записувати не дамо і, як люди вільні, в неволі бути не хочемо." А коли пан почав заспокоювати їх, вони не слухались і "почали всі бунтувати, отже, поміру і реєстр довелося відкласти". Проте пізніше опір селян був зломлений і поміра в згаданих містечках була проведена" [14;29].

Отже, основною формою пасивного протесту селян 2 пол. ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. були втечі. Це засвідчує ряд документів, які опубліковані в збірниках. Втечі дуже негативно впливали на економічний стан господарства феодала. Більшість селян утікали на вільні землі, де створювали свої господарства. На цих землях вони утворювали слободи. Створення слобод було вигідним і для феодалів. Це пояснюється тим поселялися на цілинних землях, викорчовували ліси і обробляли землі, які пізніше забирав феодал.

У період Люблінської унії були втечі від одного феодала до іншого, де можна було на більш вигідних умовах господарювання: звільнення від сплати податків на деякий час, надання більше землі, вольностей і втечі на вільні території такі, як Слобожанщина і Запоріжжя, де селянин відчував себе вільним землевласником і користувачем.

Loading...

 
 

Цікаве