WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Втечі відчутно зачіпали економічні позиції феодалів, багатство яких залежало від кількості підлеглих їм селянських господарств, примушували феодалів бути обережними у відносинах з підданими, враховувати небажані протиріччя з їх боку. Для селян же, прив'язаних всім своїм життям до землі, відхід був крайнім кроком, зв'язаним з ризиком, і здійснити цей крок було тим тяжче, що звичайно селяни тікали з сім'ями, худобою та домашнім начинням [24;24].

Частина селян мігрувала на порівняно невеликі відстані — у маєтки сусідніх панів. Це так звані місцеві, локальні переселення. Більшість же втікачів намагалися відійти подалі, щоб не бути знайденими своїми панами. Значний потік мігрантів вирушав далеко на схід, південний схід, де були обширні необроблені площі, придатні для землеробства, слабо або практично незалюднені, де феодально-кріпацький гніт був м'який. Новоприбульці своєю працею заснували тут міста і села, зорювали цілинні землі. Вони засновували слободинові села, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і данини на тривалий час, звичайно на 10 – 15 років. Отже, протягом цих років селяни могли вести вільне господарство, не відробляючи панщини та не сплачуючи чинів і данини, і хоч на короткий час вважали себе вільними людьми. Але пани і в цих умовах не залишалися без вигод. У свободах селяни розпочинали господарювати "на сирому корені", освоюючи лісові або степові "пустині", і пан міг пізніше ці оброблені землі використати для себе. Деякі пани, не зважаючи на "волю", все ж залучали "слобідних" до деяких другорядних робіт, так, наприклад, у Кирилівцях на Київщині 1616 було "20 слобідних", які не мали "ніяких повинностей, тільки літом робити зажинки, обжинки, залозки, обкоски, також у толоці допомагати за панською стравою" [25;25].

Особливо зросла кількість слобод у 30 – 40–і роки ХVІІ ст. За реєстром подимного Київщини від 1640 року в кожному великому панському "ключі" існувало по кілька слобід; у всіх умовах про продаж чи оренду згадуються слободи і слобідки. Часто і самі пани були змушені засновувати слободи. В Остерському старостві 1636 р. існувало 15 слобід, яким старости "для швидкого поселення на багато років подали вольності і тим немало людей до них привабили". Люстатор зауважує, що якби довелося з цих селян брати податки, які дають старі села і змушувати виконувати повинності, то "неодмінно скоро б повтікали з цих селищ і шукали собі інших слобод, за звичаєм тутешніх країв. Тому було вирішено залишити ці села ще на 3 роки при їх вольностях".

Слободи були вимушеною поступкою панів. Щоб утримати селян на своїх землях шляхта погоджувалася давати їм на певний час волів, втрачаючи доходи. Коли ж пан намагався присилувати селян знову виконувати панщину, "слободяни" залишали село й шукали собі нових земель" [24;25].

На сеймську Белзького воєводства в жовтні 1649 року шляхта скаржилась, що відкрито "широкі ворота до слобод і нових поселень", що польські закони занадто слабі, "щоб спинити хлопство, яке втікає від своїх дідичних панів". Шляхта висловлювала жаль, що "українні панове різними способами волі на кількадесят років проти звичного і так що в скорому часі хлопство з цих країв повтікає і вже починає втікати" [25;30].

Актові книги свідчать далеко не про всі випадки переселень: вони не подають відомостей про втікачів, місце знаходження яких виявити не вдалося (а таких було дуже багато), з огляду на великі відстані між поселеннями, звідки і куди здійснювалися втечі і немалі видатки, які йшли на це виявлення; крім того чимало справ про втечі залагоджувалися полюбовно, за "приятельськими" угодами, без будь-якого розгляду їх на офіційному рівні. Але й те, що міститься в актових книгах про переселення вражає багатством матеріалу.

Відбувалися масові втечі селян, які проходили з одних і тих же переселень одноразово або етапами, звичайно в нічну пору. Наприклад, за документом 1593 р. "Зізнання водного Андрія Храновського перед Луцьким городським урядом про видачу київським воєводою князем Костянтином Острозьким підданих втікачів князю і Іоахіму Корецькому", вказується, що князь Острозький має віддати князю Корецькому близько 70 чоловік.

Відходи селян нерідко носили організаційний характер: за дорученням і намовою феодалів, зацікавлених у заселенні своїх маєтків, їхні піддані "виловлювали", тобто потаємно "виводили" селян з володінь їх феодалів, перед тим діставали від цих селян згоду втекти. Часто "викотці" самі були недавніми втікачами з тих сіл, звідки переманювали підданих. Діяльність їх суворо переслідувалась, за неї їм навіть грозила кара "на горло". Наприклад, в документі 1609 року від 13 серпня "Декрет Кременецького Бродського суду у справі про викочення підданих Андрія Ярмолинського із с. Данилівки Кременецького повіту Волинського воєводства до маєтку Синют с. Посорілиниців того ж повіту з засудженням селянина-викотці Кузьми до страти". Зазначається "За которымъ добровольным признанъем помененного Кузму на горло вказу ть и симъ дєкрєтом всказам єсмо. И на учинєнє тоє єкєкуции над тымъ обвинєным для нєбытности мистра тут, в Крємєнцу, до дня двадцять пєрвого мца авъгуста откладаемъ" [35; 146].

Щоб якось запобігти втечам пани примушували селян поручатися на певну грошову суму за осіб, підозрюваних в намірі піти геть; коли ж ці особи тікали і ручителі їх не повертали, то останні повинні були за них внести "поручену суму", а в разі несплати її каралися ув'язненням та іншими знущаннями. Наприклад, у документі від 2 жовтня 1627 р. у Львові — "Скарга селян с. Бортятина Перемишльського повіту Руського воєводства до Львівського городського уряду на Вишенського старосту Яна Коритка за порушення їх громадських прав та примушення до надмірної панщини", зазначено: "Також Павла і Гриця Ониського безперервно мучить ув'язненням те, що підданий, у якого він забрав жито і вирубав запусти, і вивіз у свій маєток, залишивши все, виїхав з великим жалем з Бортятина до Яворівської волості. Згаданих Павла і Омельковича він зобов'язав тою підданою, що був під їх порукою розшукати. Вони знайшли його в Яворові, під владою замку, але ані замковий уряд, ні міський Яворівський не хочуть його видати. Бо пан староста, незважаючи на те, що його видати не хочуть мучить їх ув'язненням і випускати не хоче" [35;216].

За втікачами "гонили слід", тобто влаштовували погоню. Наприклад, коли селяни втекли з с. Ліщина на Житомирщині з маєтку князя Ружинського Роман Борисович туленський урядник "...иэ поддаными его милости пна моего лещинскими незавтрие в понеделок рано следом за ними гонил и пригнал есми следом до имена его млсти кнзя Кирака Ружинского до места Котелки......" [35;74].

Заставши їх там, де вони опинились "постраждані" пани родили спробу одразу повернути у свої маєтки або ж "заарештувати" при посередництві водних, надісланих громадським чи земським судом. Часто бувало, що ці дії викликали опір громад поселень, де втікачів було виявлено. Зокрема, такі події описує Андрій Жоравський в своїй реляції про арешт втікачів — підданих Адама Стрибаля і з села Кам'яного Броду. Він пише, що прийшовши до старости в новоствореній слободі, він зустрів опір. Тобто староста села Великі Рачі Теодор Сусла не дозволив забрати втікачів [35;329].

Феодали, які приймали втікачів, прагнули за всяку ціну уникнути їх видачі позивачам, користуючись існуючими правовими нормами, вони домагалися перенесення (динації) розгляду відповідних позовів потерпілих панів з однієї судової сесії на другу, а так дозволялося робити до трьох разів, затягували виконання судових декретів, які були не на їх користь, або навіть ігнорували їх, як до речі, і "неугодні" їм декрети Люблінського короткого трибуналу. Невидачу новопоселенців обґрунтовували, зокрема, тим, що піддані, про яких йшлося в позовах "засиділи земську давність", тобто визначений тодішнім законодавством строк, перебувши який в новому для них маєтку, переселенці не підлягали поверненню позивачам; після цього вони ставали "властивими підданими", "власними отчичами" власника маєтку, де належний строк виїдали. Цей строк, наприклад, у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах за Другим (Волинським) Литовським статутом 1566 р., яким тамтешні суди користувалися дорівнював щонайменше 10 р. Самі селяни добре знали "земську давність", тож не дивно, що оселившись у володіннях іншого пана, вони, коли він їх утискав, погрожували піти від нього, заявляли, наприклад, таке: "мы еси люди вольные где хочем, пуйдемо, если тут под крывда будет"[35;334].

Бувало, що позивачам вдавалося повернути частину своїх підданих з їх сім'ями і рухомим майном або без них. Зокрема, в зізнанні відомого Андрія Храповського перед Луцьким громадським судом зазначено: "...А иншихъ подданыхъ самыхъ, жон, детей, ани маетности ихъ его млсть пан воеведа киевский его млсти кнзю Корецкому не отдалъ, ани урядники его млсти пан воевода киевский по сту копъ грошей его милости князю Корецкому ведле запису не заплатить..." [35;100].

Loading...

 
 

Цікаве