WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Отже, панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільваркового господарства.

Кількість повинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшла на фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У 1640-ві роки панщина досягла вже 5 – 6 днів на тиждень. У с. Байбичах на Волині селяни, що мали повний лан, відробляли щоденно панщину і, крім того, несли ще й варту; жнива і на косовицю йшло по два – три робітники від двору; крім того, селянин був зобов'язаний дати панові чотири маці (четверті) вівса, чотирьох півнів, одну курку, одну гуску, півкопи яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5 грошей. З півлану селянин працював п'ять днів і давав половину того, що збирав з цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і по два півні [24;19 - 20].

Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.

Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально-залежного селянина, не зацікавленого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитої в невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсував ати відповідні витрати, пани весь час посилювати експлуатацію селян, тим самим дедалі більше розорюючи їх. У 1616 р., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізори зазначили, що піддані с. Міцовців (воно ж городище) раніше сплачували чинш, давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцяти ну від баранів і кабанів, кожний третій рік поволовщину, а нині таке убозтво", що крім робіт у фільварку, з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з'являтися зворотні сторони надмірної експлуатації селян [8;161].

У маєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв, позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату. Вже у середині ХVІ ст. в деяких фільварках спостерігається спорадичне застосування найманої праці. Навіть "Устава на волоки" 1557 р. передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали в наймитів. Наймити, що працювали за гроші певною мірою зв'язувалися з ринком.

Селянське господарство продовжувало залишатися натуральним. Селяни в масі своїй, особливо в місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття і Буковини) дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніх господарствах, хоча і дуже повільно, зростала питома вага продукції, призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш і державі податки, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянин мусив продавати й частину необхідного продукту.

Становище селян було залежне від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське-польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5 – 10 димів-хат; господарство вела велика родина, що приймала збоку підсусідків, потужників, поплічників. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався — старець, тивун отаман. Громада мла свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творила волость під проводом старця, якого вибирали "мужі" з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, "ведення сліду" — розшуки злочинця [25;135].

1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях.

Православне духовенство не мало у Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один з панівних станів — найвище православне духовенство — всіма своїми інтересами було пов'язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Це й визначало його угодовську політику щодо православних кіл польської держави.

Посилення кріпацтва в ході наступу феодалів на селянство (особливо після Люблінської унії (загострило соціальні конфлікти на Україні). Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українського люду. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я, відправу церковнослов'янською мовою і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про "Дух святий". Все це не відповідало настроям широких мас українського населення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра ("руська", "батьківська") зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення [19;147].

Православні і знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 р., він надіслав "артикули"-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдовії; 7) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці "артикули" князя К. Острозького не проголошено на Соборі [32;389].

Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541 – 1613), сенатор і каштелян, що зайняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерті єпископа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий у справу унії, але він активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати різні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих 4-х єпископів, що з'їздилися у Белзі, був сам митрополит Мелетій Хребтович Володимирський. Нарада винесла кілька постанов: з'їзжати щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі 4 учасники Белзької наради зібралися потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди і увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 р. доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигмонт ІІ прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніатів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального вдома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унію, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм папером. Ще пару років справа велася конспіровано. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та панському кунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряни мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календар. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастя мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніатські єпископи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками [16;181].

Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу "Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення". Автор змалював занепад православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї — це, залишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство папи і догмати римської церкви. Тим самим "руська" церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніяти ж одержать змогу обіймати державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої. Після обрання Сигізмунда ІІІ королем Польщі, якого підтримувала єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких і православних панів, і особливо православних єпископів подбати про укладення унії [19;149].

Loading...

 
 

Цікаве