WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст. - Курсова робота

Розділ І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

1.1. Посилення феодального гніту.

Внаслідок люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польща об'єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита. За цією унією до складу Речі Посполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина (увійшла на початку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право на зміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утискались, тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всій Україні.

У другій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніх майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: "Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками". За словами іншого сучасника, пани "мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини, убивають, не несучи за це ніякої кари". Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками "викликала виступи Павлюків, Мул і Наливайок" і що "бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся" [10; 193].

Антонович зазначає, що "...Польське право за Люблінською унією введено у всьому великому Литовському князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов'язковим.

Це право найбільше відбивалося на стані селян. Треба зауважити, що у великому князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Мало не 9/10 селян при Литовському устрої були зовсім вільні... коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстке..." [2; 25,26].

На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За "Описом землі Волинської 1528 року", наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто всіх селянських господарств [18, 152].

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів Литовських і королів польських.

Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина — Вишневецьким і Збаразьким.

Найчастіше великокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Так було, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронським, який заволодів селами Чернеч-Городок, Казиничі, Бруховичі, Колки Луцького повіту, з Т. Хоткевичем, котрий привласнив волинські села Борки, Жилиці, Костевичі, Турію, Бортники, Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбання земель феодалами, у тому числі шляхтою, в 2 пол. ХVІ ст. свідчить багато фактів [18; 153].

Грушевський пише: "Земля тепер уся вважається панською: панам продано селян з землею, а котрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панам віддавались у державу (звалися такі пани державцями й старостами), вони тими селянами так само рядили. Як пани-дідичі своїми підданими - "кріпаками". Могли від селянина, або, як вони його тоді називали, від "холопа", землю відібрати, відібрати землю разом з селянином чи нарізно іншому панові продати, могли на підданих накладати всякі роботи, датки й чинши (грошові податки), й справді накладали все нові та нові".

Особливо швидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 р., коли Польща загарбала Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнати Замойські, Струсі, Жолковські, Калиновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня й дрібна шляхта; не відставало від них і католицьке духовенство. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу "пустель, що лежать за Білою Церквою". "Пустелями" ця постанова лицемірно називала територію, давно вже заселену селянами й козаками. Польське і українське панство силою зброї привласнювало селянські та козацькі землі. Таким способом Струсь став господарем майже усього сейму Тікича [18;153].

Заслуговує на увагу той факт, що, інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвитку національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак — зародженню і їхніх колах державної ідеї. Так, вона відмовилась від юридичного визнання панівного стану українського суспільства як "народу руського" (в тогочасному уявленні саме тільки шляхта становила "народ політичний"). Якщо в акті польсько-литовської унії серед народів Великого князівства Литовського, поряд з "литовським і лежуцьким, згадується руський (у розумінні білоруський), то реституційні Київський і Волинський привілеї, промовляючи про шляхту Київщини, Волині і Брацлавщини, старанно уникають вживання поняття "народ руський", вдаючись натомість до нечіткої, розпливчастої термінології — "стани" цих провінцій. Ще одна сторона уній полягала в тому, що "міські справи магдебурзького права" в українських містах мали вестися "письмом польським і відповідно до звичаю коронного" [40; 23].

Величезні земельні простори захопили магнати на Брацлавщині. В 1629 р. в Брацлавському воєводстві 18 магнатам належало 80 усіх селянських і міщанських дворів.

Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В ХVІ — 1 половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир, якому належала велика кількість маєтків мало не по усій території України з різними угіддями: орними землями і лісами, "пустовщинами", луками, бортами, ставами тощо. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростати землеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лише у Волинському воєводстві вона на рубежі ХVІ —ХVІІ ст. володіла 2094 димами. [8;180].

Внаслідок розширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесу освоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості Східного поділля, південну час тину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузей його був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутого землеробства становили Белське воєводство, Холмська земля, частково Галичина, густозаселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділля й Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною та попелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені ґрунти, як видно з Литовського статуту 1529 р., коштували вдвоє дорожче від не удобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а в Поліссі, в тому числі й на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вирубне землеробство.

Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався великий дерев'яний плуг з "залізом", у який впрягали, залежно від характеру ґрунту від двох до шести пар волів. Такі плуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянських господарствах.

Якщо в документах ХVІ — 1 половини ХVІІ ст. про плуги є багато відомостей, то про мотики та сапи — дуже мало. Згадуваний вже шляхтич Я. Вербовецький захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шість грошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорить про його примітивність. У 1644 р. шляхтич Бліновський скаржився до Володимирського повітового земельного суду, що магнат Сапєга, наїхавши на с. Сікуни, побив його підданих у полі, "полік" ярма та сохи. У 1608 р. чинші Кирилівського монастиря захопили в маєтку Соколовського під Києвом 4 волів.

Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх — низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась роль пшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв'язку з розвитком броварства, розширялися значні площі ячменю [].

Найбільш рентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правло, була майже вдвоє вища за ціну на жито [5;57].

Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам — три, сам – п'ять, пшениці — трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначались на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.

На противагу цьому Бойко зазначає, що "в літературі існує думка, що в селянському господарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращим обробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням [5;60].

Головними технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. [18, 154].

Loading...

 
 

Цікаве