WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства - Курсова робота

Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства - Курсова робота

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, "царем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" вперше в літописі застосовується саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – "автократом", засвідчив зміцнення позиції великого князя. [23,13]

Чим приваблювала Галичина Романа Мстиславича?

Вона належала до найбагатших князівств Русі. Це князівство мало вже столітню самостійницьку традицію. Ще в 1084 р. у Прикарпатті самочинно вокняжилися брати Рюрик, Володар і Василько – тмутараканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Порозумівшись із місцевим боярством, вони закріпилися в Перемишлів Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Намагання київських князів витіснити їх звідти не дали належного результату. У середині 20-х рр. ХІІ ст. спалахнула війна між спадкоємцями братів – Ростиславичів. Переможцем у ній виявився Володимир Володарович (Володимирка). Під його владою опинилося Прикарпаття. Будучи людиною енергійною та розумною, він став творцем самостійної Галицької держави. Саме Володимир переніс столицю з Перемишля до Галича, який стає великим і багатим містом. Перенесення столиці мало економічний сенс. Галич був торновим центром на річці Дністер. Саме Дністер як водна артерія став осереддям Галицького князівства. Ця річка після появи половців у Північному Причорномор'ї, які заблокували дніпровський торговий шлях, починала відігравати все більше значення в чорноморській торгівлі. [37,30]

Поступово Галич перебирав роль Києва. Правителі Галицького князівства не цікавилися боротьбою за київський стіл, а займалися розбудовою свого князівства.

Син Володимира Ярослав Осмомисл (1153 – 1187) розвинув здобутки свого батька. Він перетворив Галицьке князівство на одне із найсильніших на Русі. [58,70] Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинилися в певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі , а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь здобув авторитет на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською Імперією. Гостем його був візантійський цесаревич Андроном Комнин, який пізніше став імператором. Зі щирим подивом говориться про Ярослава у "Слові о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними полками,

заступивши королеві шлях,

зачинивши Дунаю ворота,

метаючи тягарі через хмари,

Суди радячи до Дунаю.

Грози твої по землях печуть,

Одчиняєш ти Києву ворота,

Стріляєш ти з отчого золотого стола

султанів за землями.

Суперечки викликає згадка про суди: деякі автори вбачали тут згадку про дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що йдеться про політичний контроль і судочинство на землях уздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони в Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена система різноманітних оборонних споруд. Так, гарнізони замків в Тустані, Бубниці та ряду інших укріплень боронили переходи , які вели до головного шляху на Верецький перевал. Вислів про "султанів за землями" пов'язують з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Саллах-ад-Діна (Саладіна, засновника близькосхідної династії Айюбідів). Показово, що "Великопольська хроніка" кін. ХІІІ ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством. [23,11 - 13] У міру зростання могутності Ярослава Осмомисла все більше зростали його суперечності з місцевим боярством. Приводом для відкритого конфлікту стали сімейні проблеми Ярослава Осмомисла. Бояри, буцімто, обурені неморальною поведінкою князя, у 1171 р. спалили його коханку боярівну Настаську з роду Чагрів. Вони також змусили повернути з вигнання його шлюбну дружину Ольгу, доньку Юрія Долгорукого. Та все ж Ярослав не скорився боярам. Помираючи він передав верховну владу позашлюбному сину Олегу, народженому Настаською Чагрівною, а Ольгиному сину Володимиру віддав Перемишль. Це не задовольнило бояр. Вони вигнали Олега з Галича і посадили тут Володимира, однак і цей не влаштовував непокірних галицьких бояр. [37,30 - 31]

Роман Мстиславич, будучи людиною амбіційною і талановитою, зовсім не хотів залишатися князем у Володимирі. Воювати з братами за волинські волості не випадало, боротися за великокняжий стіл – теж. [37,30] Він не старався здобути собі Київ, як це робили інші князі. Підупалий Київ не був для Романа принадним, а через те, здобувши Київ, віддав його своєму брату Ярославу, який став у залежність від Романа. [8,13] Вступити в боротьбу за польські землі тоді не було ніякої можливості, а також підстав.

Залишалася багата Галичина, до якої Роману Мстиславичу було рукою подати. А ще вона після смерті Ярослава Осмомисла виявилась "слабкою ланкою".

Заходи щодо приєднання Галичини Роман розпочав здійснювати у 1188 р. Знайшовши порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусивши його покинути князівство: [39,80] " У рік 6696 (1188), коли Володимир (Ярославич) княжив у Галицькій землі, то любив він пити багато, а думи не любив із мужами своїми...". [5,346] Роман сів у Галичині . Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич. Очевидно, що у боротьбі за Галич в 1188 – 1189 рр. Князь Роман ще не мав далекосяжної програми "збирання земель".

У 1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством. За яких обставин це сталося точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступила інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко, але в чому була його допомога, і який характер мали відносини між Романом і Лешком, це залишається нез'ясованим. Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, ніби Роман просив Лешка, щоб він встановив його "не князем Галичини, а своїм заступником". Це оповідання не знайшло довіри в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, що він дав Романові допомогу військами, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою в 1195 р. [39,82]

Таким чином, у 1199 р. на політичній карті середньовічної Європи постала нова сильна держава - Галицько-Волинське князівство. Вона перейняла на себе провідну роль в політиці та культурі після занепалого Києва. [55,9]

На відміну від поліетнічної Староруської держави, новоутворена розвивалася на єдиному українському грунті. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа "творцем першої національної української держави", яка проіснувала як окремий політичний організм до сер. ХІV ст. [20,8] За словами І. Крип'якевича: "Саме цей факт, що Галицько-Волинська держава займала самі тільки українські землі був позитивним для проведення внутрішньої консолідації". [40,74]

Чому ж історики відводять провідну роль в об'єднавчому процесі саме Волинській землі, і яке було підгрунтя для об'єднання Волині та Галичини?

Без сумніву, між Галицьким і Волинським князівствами існував зв'язок близької племінної спорідненості, а також спільність політичних інтересів. Обидва ці князівства менше терпіли від половців, бо лежали далеко від половецького степу; більше контактували із Західною Європою через Польщу та Угорщину. Тут утвердилася парость Ярославського дому, яка міцно стояла за те, щоб виділити свої князівства із загального переділу і привласнити їх собі в спадкове володіння; населення земель підтримувало князів у цих їхніх прагненнях. [49,26]

Брайчевський характеризує ті процеси, які відбувалися у ХІІ ст. так: "Якщо на Північному Заході і Північному Сході визрівали нові державні утворення на цілком визначеному підгрунті, а відтак мали виконувати конструктивну місію будівництва нових національних політичних утворень, то в Галичині йшлося про класичний зразок чисто феодального роздроблення, про утворення незалежного від Києва політичного організму, базованого на імунній основі, тобто про цілком відвертий і нічим незамаскований вияв соціальної деструкції. Тому не Галич, а Володимир-Волинський виступив речником об'єднувальних тенденцій. Галичина в своєму історичному розвитку запізнилася рівно на один етап, на одну сходинку в процесі суспільного поступу". [11,154]

Loading...

 
 

Цікаве