WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства - Курсова робота

Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства - Курсова робота

Смерть Данила Романовича, як мовилось, спричинила політичне розчленування великого князівства. Номінально великим князем вважався його брат Василько, але насправді він перетворися на удільного князя і володів лише невеликою частиною Волині з м. Володимир. Він позбувся Західної Волині, а Луцьк із Східною Волинню дістався його небожеві Мстиславу Даниловичу. Холмську землю разом із Волоською та Чорну Русь (Західна Волинь) успадкував Шварно Данилович. Найзаможнішим і найсильнішим серед Романовичів став старший Данилович – Лев, який володів багатими і великими Галицькою і Перемишльською землями.

Василько не схотів, а, може, просто не зміг, заступити Данила на великокнязівському столі й тим самим зберегти Галицько-Волинське князівство. Літопис описує йог як м'яку, розсудливу людину, яка звикла у всьому коритися старшому братові, виконувати його волю. Джерело дає підстави твердити, що Василько не мав необхідних здібностей і сили духу, аби приборкати амбітних небожів – Даниловичів, придушити відцентрові сили удільної роздробленості, що з новою силою почали діяти після смерті Данила, й тим самим утримати від розпаду Галицько-Волинське князівство. [33,12]

Надмірна лаконічність Волинської частини Галицько-Волинського літопису є основною причиною того, що події історії західноруських земель, починаючи з 60-х рр. ХІІІ ст., залишаються менш відомими історикам, ніж ті, що відбиті в його Галицькій частині. Та й поле зору Волинського літопису дуже і дуже звужується порівняно з літописцем Данила Галицького. Волинський книжник мало цікавиться подіями поза межами Галицько-Волинської Русі, а коли він переходить до опису князювання Василькового сина Володимира, то, як тонко і образно писав один із головних дослідників Галицько-Волинського літопису В. Пашуто: "Князь Володимир Василькович у своєму офіційному літописанні залишив нам таку історію Південно-Західної Русі, якою вона уявлялася йому, князеві невеликої частини Північно-західної Волині". [48,109] Тому історію саме цієї частини Волинської землі останніх років ХІІІ ст. ми уявляємо собі найкраще.

Василько Романович помер у 1269 р. Він мав єдиного сина Володимира, який успадкував стіл невеликого, але заможного Володимирського князівства. Волинська частина літопису, як мовилося, зосереджує увагу на життєписі Володимира Васильковича, людини і державного діяча дуже і дуже симпатичного.

Більша частина князювання Володимира Васильковича спливла в боротьбі з тяжкою недугою: спочатку (з 1276 р.) невідомою науці, а з 1285 р. смертельним раковим захворюванням. При всьому тому він був і залишався до кінця своїх днів мудрим і розважливим державним діячем, тонким дипломатом і, коли в тому виникала потреба, мужнім воїном і полководцем. Він збройно підтримував свого союзника Конрада ІІ проти його молодшого брата Болеслава в змаганні за престол Мазовії. Не раз відганяв Володимир від рубежів свого Володимирського князівства агресивних ятвязьких князів, мав вирішальний вплив на загальнопольські справи, беручи участь у політичних комбінаціях навколо головного краківського стола й підтримуючи власних кандидатів на той стіл.

Скромне за розмірами Володимирське князівство за Володимира, так само, як за його батька Василька, було багатим і культурно розвинутим. Стольний град Володимир був одним із найбільших осередків міжнародної торгівлі, де існували колонії східних. Південних і західноєвропейських купців. Не раз наголошується у Літописці Володимира Васильковича на тому, що князь був "книжник і філософ", якого не було доти й потім уже не буде. Дійсно, цей середньовічний государ відзначався великою любов'ю до книг і книжної мудрості, власноручно переписував книжки і дарував їх церквам та монастирям. [33,13]

У тогочасному світі Володимира Васильковича шанували як мудрого і справедливого государя. Його літописець наводить епізод, що найкраще підтверджує таку думку. В 1279 р. в землі ятвягів стався голод. "Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: "Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров'я. Пане, не помори нас [голодом], допоможи нам прогодуватися". Володимир прислухався до бажань ятвязьких послів і "послав їм з Берестя жито в ладьях по Бугу". [29,218]

У Літописці Володимира створено його славний портрет – один із небагатьох у давньоруському письменстві: "Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький". [29,219]

Волиняни любили князя, особливо жителі столичного града, що день у день спостерігали творчу діяльність свого володаря, його благодійництво, любов до убогих і сиріт. Тому щиро й безпосередньо виглядає розповідь про тужіння по государеві жителів Володимира: "І плакала над ним сила володимирців, чоловіків і жінок, й дітей, іноземців і сурожців, новгородців, іудеїв, котрі плакали так, як під час здобуття Єрусалима, коли їх вели до полону вавілоняни; плакали жебраки й убоги, й черниці. Він був милостивим до неімущих". [29,221]

Отож, Володимирське князівство Романовичів було своєрідним оазисом благополуччя і добробуту загалу волинської людності. Тоді як інші частини Галицько-Волинської Русі перебували в стані розрухи, великою мірою викликаної нерозумною і недалекоглядною поведінкою своїх князів, синів Данила, що воліли вирішувати справи зовнішньої та внутрішньої політики єдиним шляхом – шляхом війни. В першу чергу це стосується старшого Данилового сина Лева. Становище ускладнювалося ще й тим , що татарські хани все частіше приходили до Галичини й Волині, плюндруючи ці землі й силоміць ведуть в походи на Захід князів з їхнім військом. Та охоче ходив з татарами лише запальний і шалений Лев, бо спирався на загарбників у своїх сварках з братами і претензіях на краківський престол.

Історики по-різному оцінюють політичну діяльність Лева Даниловича. М. Грушевський, наприклад, називав його "талановитим і енергійним" і пов'язував з ним надії на відновлення централізованого Галицько-Волинського князівства. Однак минулого було не повернути. Галицько-Волинське велике князівство Романовичів кануло у вічність. Якби Лев заволодів ще й Володимирською волостю, це могло б призвести до відкритої громадянської війни в краї, бо надто далеко зайшли по смерті Данила і стали невідворотними процеси роздробленості, надто сильною знову зробилася земельна аристократія – боярство, щоб покірно підставити шию під руку і меч жорстокого і підступного Лева. Він не мав державних дипломатичних і військових здібностей свого батька.

Після смерті Данила і свого молодшого брата Шварна енергійний і нерозбірливий у політичних засобах Лев Данилович заволодів більшою частиною колишнього Галицько-Волинського князівства. Своє дуже і дуже довге князювання (він помер на початку ХІV ст.) Лев провів у майже безперервних війнах із сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою і ятвягами. Та найбільшим гріхом цього князя було використання татар у своїх власних егоїстичних інтересах. В 1275 р. він навів орду Менгу-Тимура на Литву, те ж саме вчинив узимку 1277 – 1278 рр. А коли у грудні 1279 р. помер краківський князь Болеслав Соромливий, Лев вирішив стати малопольським князем. Польські великі феодали нобілі відмовили йому в притяганнях на Краків, тоді він навів на них орду Ногая... Однак польське військо розгромило і татар, і військо самого Лева, після чого він довго не наважувався на велику війну з Малопольщею, хіба що марнів її порубіжні землі. Постійні війни з усіма навкруги страшенно послабили колись квітучу Галицьку землю. Коли в ХІV ст. нащадкам Лева пощастить сяк-так на час сполучити Галичину з Волинню, вони будуть змушені перенести столицю князівства до Володимира, бо Галич перебували у занепаді.

Ще за життя Володимира Васильковича Лев Данилович, що ненавидів його, заздрив народній любові до нього і пробував силою відняти у того Володимирське князівство, почав раптом домагатися, щоб той залишив йому свою землю у спадок. Річ у тому, що у Володимира не було синів. Та волинський "книжник і філософ" наскрізь бачив підступного і зрадливого Лева й рішуче відмовив йому, заповівши Володимирське князівство іншому Даниловичу – Мстиславу. Цим він досяг політичної рівноваги між обома Романовичами, що на кінець ХІІІ ст. були єдиними представниками славного роду. [33,14]

Схоже, на самому початку ХІV ст. помер Мстислав, трохи пізніше – Лев . Більшу частину Галичини й Волині зосередив під своєю владою Юрій Львович. Він переніс свою столицю з Галича до більш економічно розвинутого Володимира. Там княжитимуть і його наступники. Але то зовсім не було відновлення Галицько-Волинського князівства. [29,226] В 1301 р. Юрій Львович, за словами П. Батюшкова, прийняв королівський титул і став іменуватися "король Русі і князь Володимирії". [39,51] Одна за одною його землі переходять до Литви (Берестейська та Дорогочинська) і Польщі (Західна Галичина). Близько 1302р. полякам довелося повернути й Люблінську землю, загарбану було Левом Даниловичем.

Loading...

 
 

Цікаве