WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Народний демократ Т.Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство - Курсова робота

Народний демократ Т.Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство - Курсова робота

Народний демократ Т.Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство.

Тарас Шевченко

Тарас Шевченко!... Це ім'я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов'ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум'яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки - під ярмом кріпацтва і понад 10 років - у найжорсткіших умовах заслання. А решту - 13 "вільних" років перебував під невсипущим наглядом жандармів.

Уже для багатьох поколінь українців – i не тальки українців—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне – невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка...

Тараса Шевченка розумiємо настільки, наскiльки розумiємо себе – свій час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi – їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.

Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури – як провiщення нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це – пуста витiвка окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише возз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне – i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову й знову – кожному поколiнню наново! – нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ – прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене професiйне – драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: "Поезiя Шевченка – законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця".

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература громадська думка України значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: "Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю вiдчуження". І згодом вiронопiдданськi елементи українського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя України – важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського: "Малорусь-Україна—це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили її гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй".

Слово "Україна"—одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом величезної революцiйної енергiї.

Саме тому, що в Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про "Катерину, вражу бабу", що уярмила "степ широкий, край веселий",-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова про "помазаника Божого", на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко – тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя—безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.

Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi забобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi "Кавказ"затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.

Loading...

 
 

Цікаве