WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Вірменія - історичний нарис - Курсова робота

Вірменія - історичний нарис - Курсова робота

Зв'язуючою ниткою для усього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні віки була Вірменська церква і її патріархи - "Католікоси всіх вірменів", престол яких у 1441 році був перенесений з Килікії в Ечміадзін.

Тим часом, гноблена Вірменія не переставала робити відчайдушні спроби полегшити і покращити своє положення. Починаючи з XVI ст. йде довгий ряд звернень вірменів, через католікосів, до єдиновірних християнських народів з благанням про допомогу. Католікос Степанос V у кінці життя відправився до Венеції, сподіваючись через Папу звернути увагу на тяжке положення вірменів. Його наступник, Мікаел Себастаци, вирішив відправити в Європу посольство. Схожі спроби поновлювалися протягом всього XVII ст. Європейські государі іноді дійсно виступали заступниками вірменів перед султаном або шахом. Приклад тому - лист французького короля Людовіка XIV шаху Аббасу.

Розвиток вірмено-російських відносин

Нова ситуація виникла для вірменів у зв'язку з розвитком вірмено-російських відносин. Ці відносини йдуть корінням у глибину віків, але посилилися вони у другій половині XVII ст., коли католікос Акоп IV Джугаєци (Джульфінський) звернувся до царя Олексія Михайловича "зволити надати підтримку" вірменам. У кінці XVII ст. Акоп IV взяв участь у посольстві, що прямувало у Західну Європу з проханням про військову допомогу вірменам. Посольство розпалося після його кончини на шляху у Константинопіль. Але один з членів цього посольства пізніше з'явився у Росії, особисто представився Петру Великому і просив його від імені вірменських меликів (князів) про допомогу і звільненні від турецького і перського ярма. Петро обіцяв надати допомогу вірменському народу після закінчення війни зі шведами.

У XVIII ст. Росія почала свої походи у Закавказзя. Влітку 1722 року російські війська з Астрахані рушили на південь, вступили в Дербент, зайняли Баку і вийшли до Каспійського моря. Успіх російських військ надихнув вірменський народ на визвольний рух. Полководцю Давид-Беку вдалося створити у 1724 році у Кафані незалежне вірменське князівство, однак воно протрималося недовго. Цілий ряд об'єктивних чинників спонукав Росію укласти мир з Персією. Експансія турок-османів у Закавказзі посилилася. Вірменський національно-визвольний рух терпів поразку, однак історія ще раз зафіксувала мужність і віру народу. Друга половина XVIII ст. овіяна вітрами близької свободи. Вірмени і росіяни створюють і обговорюють плани спільної боротьби. Російські війська очолювані Зубовим ще раз вступають у Закавказзя, але смерть імператриці Катерини II переносить звільнення частини вірменських земель на XIX століття. Відновлення вірменської державності

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, яка з невеликими перервами тривала до 1813 року. Російській армії на Сході доводилося нелегко. Театр військових дій охопив майже всю Східну Вірменію, а також Дербентське, Бакинське і Кубанське ханства. У жовтні 1812 року генерал Котляровський у вирішальній битві на річці Аракс помножив славу російської зброї і розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи. Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, згідно з яким до Росії була приєднано частину споконвічно вірменських областей. Інші вірменські області - ханства Єриванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміадзіном, перейшли Росії після другої війни з Персією у 1826-1828 роках, за Туркманчайським договором 1828 року, який остаточно закріпив приєднання Східної Вірменії до Росії. У межі Росії тоді ж переселилося більше як 90 тисяч чоловік з областей, що залишалися за Персією. На Східну Вірменію була поширена адміністративна система Російської імперії. У березні 1828 року була утворена Вірменська область, що включала Єреванський, Нахічеванський повіти та Ордубадський округ. У 1849 році була створена Єреванська губернія, що складалася з Єреванського, Нахічеванського, Александропольського, Норбаязетського і Ордубадського повітів. Інші райони Східної Вірменії увійшли у Тифліську та Єлизаветпольську губернії. Такий адміністративний розподіл, в основному, зберігався до 1917 року.

Західна Вірменія, в якій у другій половині XIX ст. проживало близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під ярмом імперії Абдул-Гаміда - Маккіавелі мусульманського світу. Тут продовжували панувати варварські форми соціального устрою, вірменський народ був на краю моральної і фізичної загибелі. Життя людей і їх майно знаходилися у постійній небезпеці, щодня їх вбивали, грабували, ображали, розоряли. Відповіддю на розбій турок були озброєні повстання вірменського населення у Зейтуні (гірській області Килікії) влітку 1862 року, в провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.

Вимоги Росії про гарантії для вірменів, які мешкали в Туреччині, включена після війни 1878 року в умови Сан-Стефанського договору, були зведені на нівець Берлінським конгресом. Туреччина відкрито заявляла, що вірменське питання треба вирішити шляхом знищення вірменів.

Бідова доля вірменського народу в останнє десятиріччя XIX ст. Влітку 1894 року турки спустошили Сасун, було вирізано більше 10 тисяч чоловік. Восени 1895 рік різанини зазнало вірменське населення Константинополя, Трапезунда, Ерзерума, Себастії, Вана, Баязета й інших міст. Погроми здійснювали як регулярні турецькі війська, так і розбійницькі банди. З нечуваною жорстокістю і звірством вони вбивали чоловіків і стариків, жінок і дітей, грабували майно, спалювали будинки. Героїчна оборона у деяких районах (Зейтун, Ван) зберегла десятки тисяч життів, але страшним підсумком масової різанини 1894-1896 років було 300 тисяч загиблих вірменів.

Після державного перевороту 1908 року, до влади в Туреччині прийшла буржуазно-націоналістична партія "Єднання і прогрес" або, як її звичайно називають, партія "младотурків". Націоналістична програма цієї партії перевершила своєю жорстокістю навіть криваву політику Абдул-Гаміда, не пройшло і року з часу їх правління, а вони вже вирізали 30 тисяч чоловік в килікійському місті Адана.

Початок першої світової війни в Європі став початком нового геноциду вірменів у Туреччині. У кінці 1914 року, після вступу Туреччини у війну на стороні Німеччині, були знищені офіцери і солдати - вірмени, призвані у турецьку армію. Навесні 1915 року почалася масова депортація вірменів у пустелі Сирії і Месопотамії, частина їх була вирізана на місці, інша - загинула в дорозі. 24 квітня 1915 року в Константінополі були знищені багато представників вірменської інтелігенції. Різанина була продовжена у 1916 році, вона відбувалася в усіх частинах Західної Вірменії й в усіх місцевостях Туреччини, де мешкало вірменське населення. Кількість жертв перевищила півтора мільйони чоловік.

Поразка Туреччини у першій світовій війні і перехід влади до руху, очолюваного Мустафою Кемалем, ніяк не поліпшили положення вірменського населення, що залишалося на території Туреччини. Події початку 1920 року в турецькій провінції Килікія виявили істинні наміри кемалістів. Організувавши повстання проти французьких військ, що знаходилися в Килікії, турки добилися їх виведення, напризволяще було залишено близько 120 тисяч вірменів. Турецькі погромники знищили велику частину населення килікійських міст - Марата, Зейтуна, Аджна, Айнтаба, здійснивши свою давню програму - знищити вірменське населення Килікії. Небагатьом вцілілим вдалося перебратися у Сирію та інші країни. Страшним результатом сорокарічного турецького геноциду вірменів стали понад два мільйони понесених життів.

Доля Східної Вірменії у другій половині XIX і початку XX ст. злилася з долями народів Російської імперії. З'явилися умови для розвитку економічного, політичного і культурного життя. Капіталізм поступово прийшов на зміну патріархальним відносинам. Почався ще один етап багатовікової історії вірменського народу. Транспорт, промисловість і торгівля - цей вічний трикутник економіки, вбирав в себе все більше людей, втягуючи Східну Вірменію в орбіти імперського і світового товарообігу. Залізниці - артерії країни, були тут, на далекій околиці імперії, особливо необхідними. Після закінчення будівництва залізниці Баку-Тбілісі-Батумі, в 1896 році було почато будівництво лінії Тбілісі-Єреван, що проходить через Алаверді і Александрополь. Офіційне відкриття цієї дороги відбулося 5 грудня 1902 року. Приблизно за десять років початку XX ст. у Східній Вірменії було побудовано близько 350 кілометрів залізничних шляхів, шосе Тбілісі- Єреван, безліч допоміжних доріг.

Розвиток дорожньої мережі відкрив доступ до природних багатств - концесію Алавердських мідних рудників придбав французький капітал, там був побудований новий завод, споруджена електростанція. Кафанські мідні рудники спільно розроблялися вірменським (А. Мелік-Азарян) і грецьким капіталом, протягом 1858-1900 років у Кафані було вироблено близько 10 тисяч тонн чистої міді.

У кінці XIX століття виросла торгівля хлібом, тільки з Єреванської губернії щорічно вивозилося близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків і спирту. Коньячний завод К. Афрікяна, заснований у 1893 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), поклав початок виробництву відомих на весь світ вірменських коньяків. Зростали населення і міста, за даними перепису 1897 року в Єреванській губернії налічувалося 830 тисяч жителів і на один квадратний кілометр, в середньому, доводилося близько 33 мешканців. У Єревані - 29006, Александрополі (Ленінакані) - 30616, Нор-Баязеті (Камо) - 8486 жителів. Центр Східної Вірменії - Єреван поступово набував обрисів губернського міста. Відкривалися школи, лікарні, засновується вірменська театральна трупа, друкарня і механічний завод. Єреван сполучається з Тбілісі телефонним і телеграфним зв'язком. У 1879 році відкривається перша міська дума. Різні гуртки, громади і союзи національно-демократичного напрямку, що виникали у 1860-70 роках на території як Східної так і Західної Вірменії, підготували грунт для створення національних політичних партій. Першою вірменською політичною партією була партія Арменаканів, заснована у 1885 році в Марселі М. Португаляном - діячем вірменського визвольного руху, який емігрував із Західної Вірменії у Францію, в основі програми арменаканів лежала ідея звільнення і незалежності Західної Вірменії, створення буржуазно-демократичного ладу. У 1921 році ця партія була перетворена у партію "Рамкавар-азатакан" (демократичної свободи), яка й по сьогодні у вірменських колоніях за кордоном представляє демократичну програму. У 1890 році, у Тбілісі була заснована партія "Дашнакцутюн" (Союз). Її фундаторами і лідерами були X. Мікаєлян, С. Заварян, С. Зорьян (Зростанням), X. Малумян (Акнуні) та інші. Програма партії змикалася з програмою соціалістів-революціонерів (есерів). За соціальним складом, згідно з архівними даними, у 1907 році партія складалася з 165 тисяч членів, з яких більше 23 тисяч були робітники. У першому десятиріччі XX ст. Вірменія, разом з народами Росії, прямувала до нових ідеалів - політична обстановка в Росії викликала страйковий рух, демонстрації, селянські хвилювання у Східній Вірменії і усьому Закавказзі. Світова війна перервала розвиток цих подій. Від Чорного моря до озера Урмія проліг Кавказький фронт, де російські війська протистояли турецьким. У складі російської армії билися десять тисяч вірменських добровольців. У регулярних частинах служили близько 250 тисяч вірменів. Східний Легіон французької армії, який складався з вірменів, бився проти Туреччини на палестинському фронті. До літа 1916 року майже уся Західна Вірменія, завойована у Туреччини по праву війни, була оголошена тимчасовим генерал-губернаторством Російської імперії, підлеглим головному командуванню російської Кавказької армії. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року і відхід російської монархії з історичної сцени не внесли істотних змін у військову ситуацію на Кавказькому фронті, але значно пожвавили політичне життя Закавказзя. Демократичні партії, у тому числі і Дашнакцутюн, вважали революцію завершеною і співпрацювали з Тимчасовим урядом. 29 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Радянської Росії видала декрет "Про турецьку Вірменію", яким проголошувалося право Західної Вірменії на повне самовизначення. Декретом передбачалося безперешкодне повернення на рідну землю біженців-вірменів, утворення народного демократично обраного уряду, виведення усіх іноземних військ. Але історична обстановка кінця 1917 року - початку 1918 року унеможливила реалізацію цього декрету. У січні 1918 року Туреччина, скориставшись відведенням російських військ з Кавказького фронту, почала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувався різаниною вірменського населення. Уряд Радянської Росії висловив протест проти звірств турок у ноті союзнику Туреччини - Німеччині. 22 квітня 1918 року Закавказський Сейм оголосив про відділення Закавказзя від Радянської Росії і Туреччина відразу визнала проголошення "незалежної республіки". Більшовицькі організації Закавказзя висловили протест проти цього акту. Турецький уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знов розпочав наступ військ, які вийшли на підступи до Єревана. На захист батьківщини піднявся увесь народ, Вірменська церква закликала прихожан до опору, її служителі брали участь у військових діях. У період з 21 по 28 травня, у битвах біля Сардарапату, Караклісу (нині Кіровакан), Баш-Апарану (нині Апаран) вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турок, запобігли захопленню Єревана, Араратської долини, Севанського басейну.

Loading...

 
 

Цікаве