WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - Курсова робота

Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - Курсова робота

Крім того, меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні.

Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського "Київського комітету по збудуванню пам'ятника Т.Г.Шевченка". Плекав ідею про заснування Українського банку – "щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети" – і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму.

5 вересня 1908 року у помешканні Євгена Чикаленка відбувся останній з'їзд Української Демократично-Республіканської партії. На ньому за пропозицією Олександра Лотоцького організацію перейменували на Товариство українських поступовців, котре існувало майже дев'ять років до утворення Української Центральної Ради.

Не залишав Євген Харлампійович і просвітницького доброчинства. Він подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні "Киевской старины" – досить цінний дарунок.

Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських і робітничих заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905-му – і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності "дивного пана", бо, як згадував Чикаленко, "революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусіди пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса".

Під час Першої світової війни посилилася нагінка царату на український рух: його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська, газету "Рада" заборонено. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і, аби уникнути арешту, перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.

1817 року Чикаленко повертається до Києва.

У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську (де працює над своїм "Спогадами, 1861 – 1907"), Жаб'єму. Тут він був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в'язниці, після чого його висилають до Мостиськ. Потім він переїздить до Перемишля, а згодом до – Варшави, де зустрічається із сином Петлюрою. За допомогою голови Директорії і колишнього секретаря газети "Рада" Євген Харлампійович виїздить до Чехії, потім – Австралії, де оселяється у місті Бадені під Віднем. До речі, тут у цей час живе з родиною і працює Михайло Грушевський.

З Києва Чикаленко отримує звістку, що все його майно в київському будинку і Кононовці розграбовано і знищено. Зникла унікальна Чикаленкова збірка часописів за тридцять років з історії відродження української нації, зникли листи від видатних українських діячів, бібліотека, де було багато книжок з дарчими написами авторів.

В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику "Воля" статтю "Де вихід?", аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти розв'язання проблеми.

1925 року Євген разом з дружиною переїздить до Праги і Подебрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термі логічної комісії.

1928 року у в'язниці помер син Євгена – Петро, наступного року заарештували сина Івана, - обидва працювали на видавничій ниві, обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції.20 квітня 1929 року Євген Чикаленко помер.

Виростив Євген Харлампійович Чикаленко п'ятьох дітей, і всі вийшли в люди. На жаль, доля розвіяла їх світами. Хтось, знаючи більшовицьку "ласку", виїхав за кордон, інші ризикнули залишитися на рідній землі, але скуштували на власних спинах свинцевого сталінського батога.

Дружина Євгена Марія Вікторівна закінчила Бестужівські курси – на той час вищий навчальний заклад для жінок, народила шістьох і вигляділа п'ятьох дітей, що, зрозуміло, забрало багато сили і часу. Проте при такому чоловікові не могла не брати участі у громадському русі. Так, саме в київській господі Чикаленків 1901 року було засновано Жіночу Громаду, яку очолила Марія Вікторівна. Жіноча Громада проіснувала до 1905 року.

Приблизно року 1909-го подружжя Чикаленків розлучилося, хоча офіційно шлюбу так і не розірвало. Євген Харлампійович лишив за Марією Вікторівною маєток у Кононівні. Згодом вона назовсім переїхала до Києва, жила на вулиці Дорогожицькій, в еміграцію не поїхала і померла під час голодомору 1933 року.

Дочка Ганна народилася у Перешорах 1884 року. Навчалася в Одесі, Оксфорді, Женеві, Лозанні (тут отримала університетський диплом) та Единбурзі (також університетський диплом). Знала 28 мов, у тому числі й санскрит, перекладала з них українською і навпаки, друкувалася в газеті "Рада" і "Літературно-науковому віснику". Побралася з українським німцем Зиґмундом Келлером, філософом і філологом за фахом, який від 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні і навіть написав дослідження про чумацькі пісні. Але 1933-го вступив до нацистської партії, і це було причиною розлучення з Ганною Чикаленко.

Дочка Євгена Харлампійовича вела активну наукову і громадську діяльність: у 1918 – 1920 роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві; була однією із засновниць у Кам'янці-Подільському 1920 року Української Жіночої Національної Ради, що успішно працювала і усьому світі (крім СРСР) дванадцять років, а Ганна Євгенівна в ній секретарювала і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах.

Працюючи в університетській бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині, 1931 року знайшла першодрук праці українського вченого Юрія Дрогобича "Преностикон". Активно співпрацювала з львівським "Літературно-науковим вісником". Так, 1929 року опублікувала розвідки "Сучасний стан Шекспірівської проблеми" і "Каталонське відродження літератур". Померла 1964 року у ФРН.

Вікторія Євгенівна народилася 1886 року у Перешорах. Навчалася в Міланській академії мистецтв. 1917 року вийшла заміж за відомого діяча Олександра Скорописа-Йолтуховського, одного із засновників Союзу Визволення України у Львові 1914 року. Згодом чоловік Вікторії за Української Центральної Ради став директором департаменту у загальних справах УНР, а за Гетьманату – губерніальним старостою, за Директорії – губерніальним комісаром Холмщини, Полісся, Західної Волині. Від 1920 року разом з дружиною виїздить в еміграцію, де аж 1945-го його дістає довга рука НКВД. Заарештований і засланий, Скоропис-Йолтуховський гине в беріївських концтаборах. Можливо, така сама доля спіткала і дружину. Слід по Вікторії Чикаленко втрачено.

Подружжя мало сина Василя, 1920 року народження. Як громадянин Німеччини він був мобілізований до вермахту, служив перекладачем і загинув у Білорусії у вересні 1941 року.

Левко Євгенович народився 1888 року в Перешорах. Серед усіх Чикаленків він, мабуть. Найрадикальніший за вдачею. Був заарештований 1905 року, захищаючи євреїв під час погрому, коли зазнав поранення, а також 1909-гоі 1911-го. Батько постійно мусив його визволяти з-за тюремних ґрат. Левко закінчив Санки-Петербурзький університет. Ще будучи студентом, працював археологом у Федора Вовка на Волині і в Мізинській стоянці на Чернігівщині, допомагав виконувати й узагальнювати антропологічні вимірювання на Полтавщині, Херсонщині, Кубані. Був членом Української соціал-демократичної партії, делегований до Української Центральної Ради від української Петроградської громади. Викладав у Київській українській гімназії. Від 27 червня 1917 року – секретар УЦР, член її Малої Ради. 1919 року значиться науковим співробітником ВУАН.

Левко Чикаленко пише рецензію на книжку відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Вадима Щербаківського "Провідник по археологічному відділу Полтавського народного музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині", Полтава, 1919. Тоді ж виїздить в еміграцію до Чехословаччини, де продовжує займатися археологією, вивчає неолітичні культури, зокрема моравську мальовану кераміку, знайомить моравців з трипільською культурою України.

У Чехії побачили світ праці Левка Чикаленка "Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби" (1923), "Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ" (1925) і "Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки – Більче Золоте" (1926). Викладаючи у Паризькому Українському Вільному Університеті, здобув ступінь доктора філософії, був членом різних наукових товариств. 1931 року у Варшаві вийшла книга документів "Соловецька каторга" під редакцією Левка Чикаленка. "Соловецька каторга" – це збірка листів до редактора від утікачів із Соловецької каторги.

Збереглося посвідчення від 26 квітня 1947 року про те, що Л.Є.Чикаленко є членом Спілки українських письменників і журналістів в Аугсбурзі (Німеччина). Доля занесла його до США, де якийсь час він змушений був працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Помер 1966 року у Нью-Йорку, а 1998-го урну з прахом Левка Чикаленка було перепоховано в Україні, в рідних Перешорах.

Loading...

 
 

Цікаве