WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - Курсова робота

Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - Курсова робота

Від 1889 року Тарновський постійно проживає в Києві, мешкає в будинку на розі вулиці Володимирської і майдану Лисенка, згодом – на розі Володимирської і Золотоворітського майдану. В обох приміщеннях під музей, який Тарновський возив із собою, було відведено великі зали, всі речі розміщено в окремих скляних вітринах, систематизовано. Мав Василь Васильович і величезну бібліотеку: самої україністики понад двадцять тисяч книжок! Музей був відкритий для масового безкоштовного відвідування, а його власник в інвалідній колясці супроводжував відвідувачів і радо давав пояснення.

Заслугою В.В.Тарновського-молодшого є постійна турбота про впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Коли поета поховали, місцеві поміщики здійняли шум, протестуючи і вказуючи на небезпеку для них від такого сусідства. Тоді Тарновський звернувся до Полтавського губернського земства, і воно зобов'язалося опікуватися могилою Шевченка. Матеріальні витрати узяв на себе Тарновський. На упорядкованій могилі він встановив великий хрест з чавунним барельєфом поета, який було відлито за ескізом-малюнком самого Василя Васильовича, що мав, крім усього іншого, і мистецькі здібності.

Збирання і збереження старожитностей вимагали великих витрат, і одного дня Василь Васильович побачив, що заборгував... довелося продати родовий маєток у Качанівці. Перед ним постало питання і подальшої долі унікальної колекції. Хто продовжить його справу, яким чином зберегти від розтягування унікати? Звісно, Тарновський хотів, аби і його добре ім'я лишилося в людській пам'яті – цілком природне бажання доброчинця. Діти Василя Васильовича мало переймалися батьковими захопленнями, і він боявся, що вони просто продадуть історичні коштовності будь-кому... близькі люди радили вдатися до державних чи самоврядних інституцій. Отож В.В.Тарновський звернувся до Київської міської думи з пропозицією заснувати і утримувати музей, який носитиме його ім'я. Керівники міста відмовили меценатові. Тоді він запросив Чернігівську архівну історичну комісію – результат той самий. Василь Васильович зупинився на Чернігівській губернській земській управі, яка радо відгукнулася на дарунок Тарновського. На земському губернському зібранні 24 лютого 1897 року ухвалено рішення прийняти унікальну збірку В.В.Тарновського як власність земства, створити музей, якому присвоїти ім'я дарувальника. Йшлося тільки про пристойне приміщення, і тут трапилася певна затримка.

Василь Васильович Тарновський-молодший помер 13 червня 1899 року, так і не побачивши свого музею обнародуваним. Поховали його в Києві на Аскольдовій могилі, а у 1930-х роках перепоховали на Звіринець кому кладовищі.

Тим часом справа з музеєм у Чернігові поволі, але посувалася. Борис і Марія Грінченки уклали остаточний каталог колекції В.В.Тарновського. у жовтні 1901 року відкрилася експозиція в обладнаному приміщенні.

1923 року з п'яти чернігівських музеїв утворено об'єднаний Чернігівський державний музей, куди влилася й колекція Тарновського. 1935 року засновано Літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, до якого передано письменницькі автографи, подаровані колись Тарновському. За розпорядженням Наркомосу 1933 року Шевченківську колекцію, зібрану Василем Васильовичем, перевезено до Харківського інституту Т.Г.Шевченка, де вона і нині посідає почесне місце.

Інші старожитності, зібрані Тарновським, лишилися в Чернігові і зазнали пригод і втрат за часів культу особи і Другої світової війни. Проте значну частину вдалося зберегти. Колекція знаходиться в Чернігівському історичному музеї, який від 1991 року заслужено носить ім'я Василя Васильовича Тарновського. Як бачимо, зусилля всього життя цього подвижника не пішли на марне, і плоди його праці стали здобутком нації.

Родина Галаганів

Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в родинному гніздо вищі, селі Сокиринцях Прилуцького повіту. У який спосіб Сокиринці потрапили до Ґалаґанів – історія цікава і повчальна. Прапрадід Ґалаґана Гнат був поставлений царем Петром І на прилуцького полковника замість Дмитра Горленка, який пішов з Іваном Мазепою проти царя. Запопадливий "Ігнашка" служив цареві "вірою і правдою", занедбавши будь-які моральні принципи. Посланий на здобуття Запорозької Січі буремного 1709 року, прилуцький полковник дався до такого, про що й досі живуть перекази.

Ще за гетьмана Мазепи Гнат Ґалаґан заснував компанійський Чигиринський полк, козаки його знали і довіряли йому. Коли Ґалаґан з білим прапорцем з'явився на запорозькому ретраншементі під час бою січових з царським військом і закричав: "Я полковник Гнат Ґалаґан! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!" – оточені зусібіч запорожці вирішили не проливати християнської крові і поскладали зброю на велику купу, а тоді... Супротивну військо наструнчило свою зброю і заходилося вирізувати беззбройних козаків упень... Де те Ґалаґанові слово й поділося...

За таку поступку цар Петро І подарував Гнатові Ґалаґану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині, у тому числі Сокиринці.

Зберігся опис родового палацу Ґалаґанів у Сокиринцях, зроблений значно молодшим сучасником нашого героя Григорія Павловича Ґалаґана – Глібом Лазаревським, сином відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського:

"Одружився Ґалаґан з Катериною Кочубеївною і цим ще збільшив свої багатства. Поліпшував і прикрашав знамениті свої Соки рівці – величезний двоповерховий палац з одноповерховими витягненими крилами, з колонадою при вході й високою банею над ним, велике, так зване почесне подвір'я, розлогий парк зі ставами, з островами на них, зі штучними руїнами, різностильовими альтанками, містками тощо. Численні кімнати будинку являли собою усередині справжні музеї: вітрини, гірки, шафи з дорогоцінною порцеляною найрізноманітніших марок, венеціанським склом, камеями, мініатюрами, античними речами. Мав прекрасну бібліотеку, особливо французьких енциклопедистів і класиків, багато картин неабияких майстрів різних шкіл, бо сама господиня теж любила малювати. В блакитній вітальні з меблями і картинами, вишитими з блакитного бісеру, на окремому п'єдесталі, під скляним ковпаком стояв золотий келих, якого колись подарував Петро Перший Гнатові Ґалаґану".

В 1840 році Г.Галаган закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна.

1843 рік можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Ґалаґана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 – 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851 – 1852 – "совісним суддею Чернігівської губернії".

Відомо, що 1849 року подружжя Ґалаґанів мало будинок у Києві на розі вулиць Прорізної і Хрещатика, пізніше там розташувався "Hotel de France". Григорія Павловича хвилює культурне, громадське життя міста.

Слов'янофільські настрої Ґалаґана 1840-х через 20 років переросли в українофільські. Цьому сприяли особисті знайомства з Шевченком, Кулішем, Максимовичем, листування з Боденським, Метлинським, Рігельманом, Далем.

Загальновідомо, що російський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарно-літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його "Кобзар". Але маловідомий той факт, що Григорій Ґалаґан пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився.

У червні 1858-го у Чернігові відкрито "Губернский дворянский комитет об улучшении быта помещичьих крестьян". Від уряду сюди призначено Григорія Ґалаґана. Комітет працював сім місяців і виробив Проект положення про поліпшення становища поміщицьких селян Чернігівської губернії.

У листі до історика Олександра Марковича він писав, що в Чернігові довелося боротися із закоренілою консервативністю поміщиків, зокрема губернатора Шабельського, який втрутився у справи комітету. Взагалі Григорій Ґалаґан давно морально визрів для такої праці. Ще на початку 1850-х років написав "Головні дані, на яких ґрунтується необхідність знищення кріпосного права", а 1854-го року – "Проект звільнення селян шляхом звільнення новонароджених". Українські уподобання Ґалаґана виявилася в його збірнику "Южноруські пісні з голосами" (1857), а пізніше – у творі "Про відмічення малоросійських імен" (1869).

Діяльність Ґалаґана викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Ґалаґана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв (автор горезвісного "Валуєвського указу") про те, що української мови "не було, нема і не буде"). Обвинувачували Ґалаґана, між іншим, і в "сепаратизмі", українофільстві.

Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпацтва Ґалаґан упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. 14 травня того ж року він зробив ґрунтовну доповідь з цього питання в губернській Комісії із селянських справ.

Loading...

 
 

Цікаве