WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - Курсова робота

Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - Курсова робота

У бесіді з Муммом голова українського парламенту Михайло Грушевський пояснив, що наказ Ейнхгорна ставить у скрутне становище селян, яким обіцяно землю, - це основа аграрної політики УНР. Таким чином німці позбавляють селян головного – надії. Можливий заколот з їхнього боку, і тоді український уряд не зможе виконати умови договору про поставку союзним державам хліба.

Мумм відповів, що уряд УНР замахнувся на найсвятіше – приватну власність латифундистів – великих власників-поміщиків. На його погляд, господарство тримається на великому і середньому землевласникові. На що Грушевський відказав: правильно помічено – на середньому. Український уряд і хоче зробити кожного селянина представником середнього заможного класу, на якому тримається світ. Голубович нагадав послові, що під час укладання Берестейського миру було обумовлено відповідними документами невтручання німецько-австрійського війська до внутрішніх справ України. Так, врешті, ні до чого і не домовилися, кожна сторона лишилася на своїх позиціях.

Тим часом у Херсоні, де стояли австрійські війська, дванадцятьох українських громадян засуджено до смертної кари – за саботаж. Ось тут, очевидно, і втрутився своїм становищем і авторитетом Василь Вишиваний, який у квітні 1918 року зі своїм полком усусів перебував у Херсоні. В "Альбомі Українських Січових Стрільців" сказано про це скупо: сприяв звільненню арештованих окупаційною владою українців. Гукнулося Вишиваним у Херсоні, а відгукнулося в столиці – австрійський посол в Україні пан Флейшман власною персоною з'явився на засідання виконавчої Малої ради УЦР і оголосив Грушевському й присутнім, що присуд до смертної кари дванадцятьох чоловіків у Херсоні скасовано.

Василь Вишиваний був начальником гарнізону міста Запоріжжя.

Незабаром полк Вишиваного перевили до Єлисаветграда, а згодом, коли вишиванці відмовилися придушувати селянські повстання, їх перевили до Буковини.

Командував полком Вишиваний до 3 листопада 1918 року – саме тоді припинила існування Австро-Угорська імперія, і Габсбурги втратили свої королівські титули.

Василь працював у секретаріаті Міністерства військових справ, був дорадником Симона Петлюри.

Повернувшись до Відня, Вишиваний зайнявся журналістикою і літературною працею, видав українською мовою часопис "Соборна Україна". Саме у Відні 1921 року Василь Вишивний видає свою єдину поетичну збірку "Минають дні...".

Василь Вишиваний досконало знав німецьку, українську, англійську, французьку, італійську мови. Крім знайомства з літературними джерелами в оригіналі, це давало йому можливість спілкуватися з багатьма відомими діячами по всьому світу, а мав він відкриту щиру вдачу.

Під час Другої світової війни став членом антифашистської організації. Перебував під арештом. Його звинувачували у багатьох речах.

Щодо контактів з "іноземними розвідками", то Габсбург-Вишиваний пояснив це тим, що хотів добровільно допомогти Великій Британії і Франції у боротьбі проти фашистської Німеччини. Але тоді такі пояснення радянськими органами до уваги не бралися. Хоча Василь Вишиваний і не визнав себе винним у пред'явлених звинуваченнях, проте 25 травня 1948 року, після восьмирічного перебування в київській в'язниці, його було засуджено до двадцяти п'яти років виправно-трудових таборів. Москва вирішила, що цього замало, і призначила Василю Вишиваному двадцятьп'ятку не таборів, а найсуворішого Володимирського централу.

18 серпня 1948 року Василь, виснажений в'язничними допитами, помер у тюремній лікарні.

Про Василя Вишиваного ще довго ходили легенди серед сучасників. І недарма. Він сам себе увінчав крилатими словами, коли ще за часів Першої світової війни на донос колеги, який звинувачував його в про українських настроях, відповів: "Почуваю себе українцем, й інтереси України для мене на першому місці".

Володимир Косовський

Якщо попередні доброчинці мали матеріальну основу для своєї діяльності – приватну власність: землі, заводи, чи державні премії і пристойні гонорари, чи високий статус у суспільстві, то наш сучасник, про якого йдеться далі, нічого подібного не мав, будучи просто сільським фельдшером, і тим вагоміші його добрі діяння.

Народився в 1924 році в селі Веприка. ...Тільки-но німці зайняли Київщину, слідом прийшли похідні групи ОУН, аби організувати опір новим окупантам. У Львові Ярослав Стецько проголошує незалежну українську державу, а в селі Веприку захоплений національною романтикою 18-річний Володько.

Косовського призначають станичним підпільної районної ОУН. Він складає листівки, в яких дістається обом режимам: і фашистському, і комуністичному, а друкує їх сестра Оля. До комуністичного, як і більшість народу, мали особливі претензії Володько із сестрою; адже коли він ще навчався в Київському залізничному технікумі, 1938 року заарештували і закатували батька Івана Петровича, голову колгоспу в селі Рутв'янці на Житомирщині.

Комуністична влада не забула юному поетові його критики, і тільки-но повернулася, запроторила Косовського на 20 років каторжних робіт. Відбував покарання у концтаборі, працював на шахті №5 комбінату "Воркутавугілля".

Врешті-таки вижив Володимир Іванович і повернувся додому. Заочно навчався в Київському медичному училищі, здобув фах фельдшера.

Володимир дуже любив свого діда по матері Сака, про якого завжди любив розповідати: "Життя мого діда Сака Олексійовича Коржа було настільки розмаїте і різнобарвне, що розповісти про нього стисло, мабуть, неможливо. Це була людина низької грамоти, ледве вмів писати, але складав чудові вірші. Мав прекрасний голос, з великою пристрастю співав народні пісні. Не знаючи нотної грамоти, чудово грав на скрипці, навіть класичні речі. Віртуозно вибивав на бубоні мелодії. В його світлиці, обставлений фікусами і кактусами, висіли портрети козака Мамая та Богдана Хмельницького. До нього приходили люди, представник інтелігенції, селяни. Періодично заходи композитор, протоієрей Української автокефальної православної церкви Кирило Григорович Стеценко. Дід умів говорити з гумором, викликати щирий сміх у присутніх.

Батько Сака Олексій жив бідно. Мав десятину землі, яку йому наділили після двадцятилітньої служби в царській армії. Тож дід дуже любив землю і казав нам: "Слухайте, малі, і здоров'я й сила – все в землі. Бо без неї – української землі, ми – біля чужого столу холуї". Землі мав усього три десятини. Виростив чудовий сад. Був прекрасним мисливцем. Любив тварин і птахів.

До школи ходив лише півроку. Одного разу за неуважне сидіння на уроці вчитель зловив його руку і вдарив лінійкою по долоні. Він вирвав руку, втік з класу і більше до школи не ходив...

Майже фантастична волелюбність, певно, незрозуміла пересічній людині...

"чорнявий, статний, широкоплечий, завжди заступався за фізично слабших товаришів. Засуджував і не любив тих, хто піднімав руку на жінок. Сам ніколи не бив, але завжди був готовий дати відсіч напасникові. В такому дусі виховував своїх дітей і онуків.

Одного разу військова частина гусарського полку, що їхала з півдня, заночувала у Веприку. Командир з кількома гусарами спали у батька Сака в сараї на сіні. Вранці гусари почали обливатися холодною водою та боротися. Командир перемагав одного за одним своїх гусарів. Сак, ніяковіючи, запропонував командирові поборотися. Після кількох хвилин боротьби перекинув командира через голову. Перелякався. Перескочив через півтораметровий частокіл і став тікати до лісу. Два гусари на конях наздогнали переможця і привели у двір. Командир, усміхнувшись, потиснув йому руку. Зміряв висоту, ширину плеч, спитав рік народження, ім'я та по батькові і, за згодою батька та матері, забрав його з собою в Москву, де він пізніше став солдатом його імператорської величності гусарського полку. Сміливість і вміння поводитися з кіньми зверне увагу командира. З Ворожена для гусарського полку приганяли трирічних коней. За пропозицією командира Сак стане їх обкатувати – навчати верховій їзді. Дванадцятилітній князь, родич царя, запропонує приручити для нього агресивного жеребця, який перед тим покалічив двох гусарів, що намагалися надіти йому сідло. Через місяць князь стане їздити на прогулянки на власному жеребцеві.

Пізніше, за протекцією цього князя, гусара Коржова, так його там стали називати, відправляють до відставного генерала Чуйкевича в Славуту, де він стане управляючим генеральського маєтку. Добре вестиме господарство, і через деякий час приїде у своє село Веприк – стрункий, пристойно одягнутий, одружиться з коханою дівчиною Олександрою Дидикало, дворянського походження, і забере її з собою. Дворянське оточення, в якому Сак прожив кілька років, сприяло розвою його інтелекту. Але ностальгія за рідним селом та родичами і друзями-односельцями пересилила усе.

Пройде час, і генерал Чуйкевич стане спродувати свій маєток, щоб виїхати до дружини під Варшаву. Їхати з генералом Коржів не захотів. Генерал за чесну працю у веденні господарства нагородить його відповідною сумою грошей і відпустить додому. Сак повернеться до свого постарілого батька Олексія, який віддасть йому під забудову свою десятину землі, а дві він ще купить за зароблені гроші. Побудує гарну хату, купить корову і пару коней, виростить навколо хати садок, стане знову Коржом Саком Олексійовичем. Житиме не багато і не бідно. Дружина народить йому сина Зиновія і дочку Євгенію, яка стане моєю матір'ю.

Loading...

 
 

Цікаве