WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історична школа Володимира Антоновича - Курсова робота

Історична школа Володимира Антоновича - Курсова робота

До В.Антоновича історія українських земель була покрита, в багатьох випадках, товстим шаром легенд і побічними для науки сумішками, що з одного і того ж питання, навіть джерела, часто давали діаметрально протилежні свідчення, відповідно різнилися національними таборами. В.Антонович і тут ішов тим же строго науковим шляхом, очищаючи істину від шкідливих їй нашарувань і не допускаючи навіть тіні якого-небудь національного шовінізму 44. Його, як дослідника минувшини, не дуже цікавила зовнішня історія самої держави, воєн, більш чи менш блискучих перемог, дипломатичних стосунків. Він звертає основну увагу на внутрішню історію, на суспільні форми, їх виникнення та розвиток, на життя міст, селянства, шляхти, на походження та розвиток козацтва, на умови, що викликали гайдамацькі рухи, на становище та життя православної церкви, на хід колонізації. "І в цій українській історії він, — зазначає М.Кордуба, — здебільшого був піонером, він перший орав досі нетиканий переліг" 45.

Саме інтерес до такої проблематики в дослідженні історичного минулого українського народу дає змогу переконатися, що В.Антонович це тип революціонера, скоріше культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він, на думку Б.Крупницького, наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст 46. Хоча М.Костомаров в 60-х роках уже мав славу "найбільшого історика України", але Антонович, вважав С.Томашівський, звернув "на себе увагу новим полем і новою методою досліду, новими поглядами й результатами" 47.

Вказуючи на відмінності методології дослідів В.Антоновича від М.Костомарова, В.Домацький зазначав, що Костомаров має свої особливі прикмети, які роблять його популярним, приступним: у нього переважає метод дескрептивності, він надає своїм писанням якнайбільше драматизму, ефективності, піклується взагалі про зовнішню форму, не заглиблюючись у предмет, тим часом як для Антоновича ці прикмети зовсім маловартісні: у нього натомість бачили ми більше критики, аналізу, об'єктивізму, більш освітлення подій і явищ доби, яку малює. В його розвідках, чи то історичних, чи археологічних вражає читача гармонія між ідеєю і фактом 48.

В.Антонович на значній джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників, насамперед М.Грушевського 49.

Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге — кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.) 50.

Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але "народницька" позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до "національної виключності, переоцінювання "народних святощів" і легковаження загальнолюдською культурою" 51. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович "не возвеличував нашого народу, не робив з нього "месії народів" 52. Такий концептуальний підхід не втратив актуальності для сучасних дослідників. Адже нашими постійними супутниками не раз були і часом стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм, коли на фоні безмовності серйозної науки процвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження 53.

Вражає своєю різноманітністю сфера наукових інтересів В.Антоновича, яка охоплює власне історію, археографію, археологію та етнографію. При цьому вчений не йшов уторованими стежками, а вніс у кожну з перелічених галузей нові, свіжі ідеї. Учений, на думку М.Довнара-Запольського, заслуговує почесне місце у всіх названих галузях знання, які відрізняються щодо матеріалу, так і до методу його опрацювання, безперечно, заслуговує уваги з боку наступних поколінь 54. Користуючись місцевим архівним матеріалом, який стосувався минулих подій, В.Антонович міг повідомляти такі деталі про історичних діячів, яких неможливо було знайти у великих державних архівах Петербурга, Москви, Варшави. Він відтворював у живому, художньому викладі своїх монографій буденне домашнє життя місцевих станів зі всіма їх стражданнями і боротьбою за збереження своєї народності і предківської віри 55.

Можливо захоплення В.Антоновича життям місцевих станів дало привід Д.Багалію називати свого вчителя провінційним, обласним істориком у кращому значенні цього слава. На думку Д.Багалія, В.Антонович виступив представником документального напряму в розробці історії південно-західної Росії 56. А дослідник О.Гермайзе конкретизував: "З Антоновичевих часів закріплюється в нашій історіографії оця нова традиція документалізму" 57. Традиції документалізму, закладені В.Антоновичем, передбачали постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних даних та актових матеріалів (наприклад, учений подавав статистичні таблиці про становище українського селянства); відхід від емоційного етнографізму та поетизування; позитивізм; реалістичне висвітлення історичних процесів не як "мертвих фактів минувшини", а як прояв суспільного організму нації 58.

Неоціненним є внесок В.Антоновича в розвиток археології. Не потрібно забувати, що археологія довго, а в деякій мірі і тепер залишається, як прийнято висловлюватися, наукою "аристократичною", як для проведення розкопок, так і для складання колекцій і вимагає значних коштів; а відомо, що багатство не завжди, на жаль, поєднується з істинно науковою підготовкою, яка вимагає наявності суворого наукового прийому і знайомства з цілим рядом допоміжних наук, без яких успішне заняття археологією неможливе. Займаючись археологією, В.Антонович також проявляв велику обережність у судженнях. Мабуть, недаремно російський дослідник, граф, голова Московського археологічного товариства О.С.Уваров скаржився, що "этот хитрый хохол что-то знает, но не хочет говорить". В.Антонович мав свого роду науковий "нюх", який, будучи набутком особливого природного дарування, посилюється великим практичним досвідом; такий дар іншим людям не передається 59.

На думку Д.Дорошенка, В.Антоновича можна вважати одним з творців української археології як науки 60. Перед В.Антоновичем української археології, як науки, зовсім не було, зауважує М.Кордуба. Були лише аматори-археологи, котрі через невміння проводити розкопки понищили чимало пам'яток та поширювали зовсім неправдиві поняття, які в науку вносили чимало баламуцтва. Тому Антонович мусив тут промощувати зовсім нові шляхи, будучи одночасно ремісником-антикварієм і будівничим-синтетиком 61.

Loading...

 
 

Цікаве