WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Становлення сталінського режиму та політичні репресії в Україні - Курсова робота

Становлення сталінського режиму та політичні репресії в Україні - Курсова робота

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

КОНТРОЛЬНА РОБОТА №2

з історії України

Київ 2005

Тема 21. Становлення сталінського режиму та політичні репресії в Україні

1

Причини і сутність сталінського тоталітаризму.......................................

2

2

Основні етапи сталінських репресій в Україні, їх зміст та наслідки ..............

7

1 Причини і сутність сталінського тоталітаризму

Жорстока боротьба за владу тривала в Кремлі від грудня 1922 р., відколи В.Ленін не зміг керувати партією і державою. Кривава доба сталінщини формально починає свій відлік від 1929 р., яким датується так званий "великий перелом", що знаменував собою остаточне утвердження на вершині влади Сталіна. З цим роком пов'язують розгортання каральних акцій проти політичних опонентів новоявленого вождя, масові репресії проти інтелігенції, курс на винищення селянства під мошкарою розкуркулення. Та фактично ця найчорніша смуга нашої історії починається від самого Жовтневого перевороту 1917 року, від узурпації влади купою більшовиків, від розгону Установчих зборів, а якщо вести мову про Україну, то від першого червоного нашестя на неї у січні 1918 року банд Муравйова, яких послав Раднарком Росії. Першими на шляху цій навалі судилося стати юним вихованцям Київської військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького та сотні з помічного студентського куреня Січових стрільців, у складі якої було немало і старшокласників 2-ї Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.

29 січня 1918 р. у нерівному (500 проти 6000) бою під Крутами відважні оборонці нашої незалежності були розтерзані озвірілою матроснею і кримінальними злочинцями, яких більшовики повипускали з в'язниць і набрали до своїх погромницьких легіонів.

Отже, перші кулі і багнети впилися в наше національне відродження під Крутами, ще за 11 літ до "великого перелому". У Києві 19 березня 1918 р. відбулось переховання останків загиблих героїв. Над могилами промовляв голова Центральної Ради Михайло Грушевський, співав хор під орудою О.Кошиця. Та після взяття Києва більшовиками могила загиблих була зрівняна з землею.

Уже на початку 20-х років Соловецькі табори були переповнені старшинами армії Української Народної Республіки, яким не вдалось емігрувати.

В 1990 р. обнародувано цілком таємну директиву Леніна "Товаришу Молотову для членів Політбюро" (1922 рік).

"Один учений письменник з державних питань справедливо сказав, що якщо необхідно для здійснення відомої політичної мети вдатися до ряду жорстокостей, то треба здійснювати їх найенергійнішим чином і в найкоротший строк, бо тривалого застосування жорстокостей народні маси не винесуть", - повчав всеможних сановників Кремля їхній зверхник, легендами про найвищий гуманізм якого затуманювали голови мільйонам. В даному разі "відома політична мета" полягала в тому, щоб знищити духовенство і прибрати до загребущих рук церковні коштовності. Тому, радив Ленін, "чим більше число представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме зараз провчити цю публіку, щоб на декілька десятків літ ні про який опір вони не сміли й думати".

Того ж 1922 р. з Москви, Петрограда, Казані, Києва, Харкова, Одеси та інших міст за постановою колегії Державного політичного управління (так з 6 лютого 1922р. стала називатись ВЧК) було примусово вислано за кордон близько 200 філософів, економістів, соціологів, правників, істориків, літераторів, журналістів. Ініціатива цієї жорстокої і несправедливої акції (всі вислані були без суду звинувачені в контрреволюційній діяльності) належить Ленінові, якого дуже дратували "некомуністичні видання". Їх аналіз він у таємному листі доручив голові ДПУ Дзержинському. Там же давалася вказівка "зібрати систематичні дані про політичний стаж, роботу та літературну діяльність професорів і письменників". Отже, досьє, за своєю формою і суттю цілком жандармські, благословив сам вождь пролетаріату.

Хоча ця інструкція стосувалася авторів "некомуністичних видань", та "озброєний загін партії", як іменували себе чекісти, у нагромадженні досьє не обмежувався ними. Перед цим загоном не стояло ніяких моральних перешкод. Ще 1919 р. чекістська газета "Красный меч" проповідувала: "Нам усе дозволено, бо ми перші в світі підняли меч не в ім'я закріпачення і гноблення кого-небудь, а в ім'я розкріпачення від гніту і рабства всіх. (...) Чи може хто-небудь посміти нам дорікнути в тому, чому ми боремось і як ми боремось?"

Дорікати було вкрай небезпечно.

Витоки цієї жорстокості сягають червоного терору, який з особливою люттю шаленів уже з перших пожовтневих літ. Про його суть недвозначно заявляв голова ВУЧК М.Лаціс: "Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв ділом і словом проти Рад. Перші питання, які ви повинні йому запропонувати: до якого класу він належить, якого походження, виховання, освіти або професії. Ці питання і повинні вирішувати долю звинуваченого".

Глобальний наступ на інтелігенцію в межах країни був інспірований "шахтинською справою" 1928р., яку з незвичайною пропагандистською метушнею слухали в Москві і після якої на кожного інженера власті дивилися як на потенційного шкідника. "Шахтинці" сидять тепер в усіх галузях нашої промисловості, - заявив Сталін у квітні 1929р. – Багатьох із них виловлено, але зовсім ще не всіх виловлено. Шкідництво буржуазної інтелігенції є однією з найнебезпечніших форм опору соціалізмові, що розвивається".

Ця справа дала поштовх для фабрикацій нових показових процесів, найбільшим з яких у той час на Україні було судилище над СВУ. За наказом вождя каральні органи здійснювали "відлов" "буржуазної інтелігенції", вигадуючи організації і партії з контрреволюційними програмами.

На Україні до шкідництва вигідно було припасувати ще й буржуазний націоналізм, щоб підозрами в ньому деморалізувати ту частину інтелігенції, яка мала лишитися на волі (практично ізолювати всіх письменників, учителів, лікарів чи інженерів було все ж таки не можливо). Водночас з процесом СВУ в республіці пройшли ще два – над спеціалістами сільського та лісового господарства, а далі такі розправи перекинулись й на інші галузі, в тім числі і на кооператорів. Вони і спеціалісти-аграрники були серйозною перешкодою Сталінові на шляху до здійснення задуманого насильства над селом, війну якому було оголошено, починаючи з 1928 р. (курс на колективізацію і ліквідацію куркульства як класу, тобто до відкритого грабунку найдбайливіших господарів і висилки їхніх родин у вологодські болота й сибірську тундру).

У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них.

З багатьох варіантів окреслювалися два головні:

1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалась на декілька десятиліть.

Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольно правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.

2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці.

Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення – до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.

Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п'ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському "коригуванню" з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об'єктивних підстав для цього не було. У 1931 – 1933 рр. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928 – 1929 рр. до 5% у 1933 р.

Loading...

 
 

Цікаве