WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Петро Дорофійович Дорошенко - Курсова робота

Петро Дорофійович Дорошенко - Курсова робота

шляхетських маєтків тощо. Гетьман прагне зберегти також дружні відносини з новим кримським правителем Ааділь-Гіреєм. Час засвідчив, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.

Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію поведінки правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств населення. З іншого боку, змінилося міжнародне становище, що зумовлювалося укладенням між Польщею і Росією так званого Андрусівського перемир'я від 20 січня 1667 року. Відкинувши умови Переяславської угоди 1654 року, Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. П. Дорошенко добре розумів, що договір

перекреслював його плани об'єднання обох частин українських земель під однією булавою. Тому вніс нові зміни у свою політичну програму. По-перше, прагнув скликати загальновійськову раду козаків обох сторін Дніпра, по-друге, організував за допомогою татар похід у Галичину, щоб остаточно розгромити польську армію і встановити там свій контроль. На жаль, жодну з цих акцій П. Дорошенку не вдалося реалізувати. Лівобережний гетьман І. Брюховецький із старшиною відмовилися прибути на раду. Водночас союзник П. Дорошенка карга-султан Керим-Гірей пішов на замирення з командуванням польської армії. Він спустошив міста і села Поділля, Волині та Покуття й повернувся з ордою у Крим.

За цих умов П, Дорошенко звернув увагу на ще одну політичну силу—Росію й наприкінці 1667 року розпочинає переговори з представниками Москви В. Дубенським і стряпчим В. Тяпкіним. Вони цікаві не лише тим, що відбивають прагнення позбутися присутності на Україні царських воєвод і повернути (у повному обсязі) козацькі права й вольності, а й указують на бажання П. Дорошенка возз'єднати в межах єдиної Української держави всі етнічні землі. На жаль, переговори з московськими представниками були безрезультатними.

Тим часом авторитет і популярність П. Дорошенка серед населення обох сторін Дніпра невпинно зростали. Він діяв активно. Правобережний гетьман продовжував балансувати між Польщею та Росією і водночас прагнув заручитися надійною підтримкою з боку Криму. Налагоджує також тісніші відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка зібралася в Чигирині (січень 1668 року), висловилася за об'єднання Лівобережної і Правобережної України і направлення посольства до Стамбула і Бахчисарая. Рішення ради підтримали також представники Запорізької Січі.

Відкрита воєнна акція розпочалася навесні 1668 року. Незабаром від російських воєвод було визволено майже всі великі міста. Під контроль взято переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед П. Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і трапилося. На початку червня на раді під Будищами Петро Дорофійович був обраний гетьманом України. Здавалося, заповітна мрія цієї людини здійснилася. Навколо Дорошенка об'єднуються козаки, міщани, селяни, духовенство. Гетьман

добився значних успіхів у боротьбі з російськими військами.

Однак наступні дії засвідчили, що П. Дорошенко все ж таки був далекий від реалізації своїх політичних задумів. Передусім вторгнення польських підрозділів змусило його залишити лівий берег Дніпра і повернутися на Правобережжя, По-друге, на гетьманську булаву заявив свої претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий бахчисарайським двором. По-третє, на бік Роси перейшов Дем'ян Многогрішний, якого П. Дорошенко залишив наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

У 1667 році П. Дорошенко робить крок на зближення з Туреччиною (відомо, що

перші симптоми цих настроїв з'явилися ще у 1667 році). Військова рада у Корсуні (березень 1669 р.), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, водночас висловилася за протекторат турецького султана. Однак офіційної присяги козаки, очевидно, не склали.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, котрі мали визначити основи угоди П. Дорошенка із султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що гетьман не відмовився від генеральної думки об'єднати всі українські землі від р. Вісли до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 року (усього їх 17) передбачали гарантію національно-політичних прав та інтересів України.

Навесні — влітку 1669 року на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. Незабаром на політичну авансцену виступив ще один претендент на гетьманство — уманський полковник Михайло Ханенко. Між обома сторонами почалися воєнні дії. У круговерть цієї боротьби були втягнуті зовнішні сили — Крим і Туреччина. Це ще більше ускладнило перебіг подій, надавало їм драматичного, особливо кривавого характеру.

Надій на всебічну підтримку з боку Оттоманської Порти залишалося мало. Тому П. Дорошенко зарезервував за собою інші варіанти — він продовжував підтримувати зв'язки як з Польщею, так і Росією. Але це не була безпринципність у поведінці гетьмана. Навпаки, у взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної і принципової лінії — відновлення територіальної цілісності Української держави. З таким настроєм П. Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько-польської комісії в Острозі. Козацькі делегати привезли із собою "накази" з 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі прагнення як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорізьке твердо й однозначно заявило, що воно вимагає окремої території у складі Київського. Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив у сфері державного будівництва, а також тих, що мали конфесійний, культурно-освітній та економічний характер (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям тощо). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти навіть на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз змісту цього документа свідчить, що попри його урочистість він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах поав, які існували напередодні визвольної війни.

Позиція ж П. Дорошенка щодо існування незалежної Української держави лишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, у листуванні державних діячів Речі Посполитої, що зібрав і видав у кількох томах титулярний київський єпископ А. Залузький, є лист М. Вишневецького до М. Ханенка, тоді ще уманського полковника. Він писав, що "Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням".

Джерела польського і російського походження свідчать, що восени 1670 року П. Дорошенко зробив ще один крок до зближення з Портою. Гетьман збирає у Чигирині раду, яка вирішила присягнути турецькому султанові Водночас правобережний правитель вжив ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. Щодо цього, очевидно доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв'язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собеського на Поділля. Впали кріпосні мури ряду міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько-польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 року кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 року похід

"на Ляхистан" розпочала 100—120-тисячна турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним складали присягу на вірність гетьману подільські місто. Поразку за поразкою зазнавали поляки й козаки М. Ханенка.

П. Дорошенко зустрівся із султаном 16 серпня 1672 року. З бунчуком і прапором він увійшов до намету Мухамеда IV, від якого отримав кафтан, булаву й породистого коня. А незабаром почалася облога фортеці Кам'янця. Вона тривала недовго (з 18 по 27 серпня). Не допомогли полякам й німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними зникли й надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, які завершилися підписанням Бучацького мирного договору, згідно з яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко небагато виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території ("в старих кордонах").

Loading...

 
 

Цікаве