WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії - Курсова робота

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії - Курсова робота

Ця ухвала, найбільше досягнення революції 1848 р., логічно завершила роботу, що її розпочав Йосиф II. Вона позбавила поміщиків, без компенсації, спадкових прав у судочинстві та управлінні, скасувала панщину, частково коштом держави, частково коштом наймача, й надала селянам, які орендували "панські" землі, гарантії безпеки їхньої власності. Закон 7 вересня визначив природу монархії Габсбурґів до кінця ЇЇ існування. Із ліквідацією панщини поміщики втратили зацікавленість в утриманні значної кількості селян на землі, бідніші селяни продавали свої землі заможнішим і переїздили цо міст. Робочу силу поставили на службу капіталізмові, що розвивався; водночас, селяни, які мігрували до міст, поглинули тамтешнє німецьке населення й надали містам національного забарвлення навколишніх сіл [15, с. 217].

Фінансові питання також спричинили розрив з Угорщиною. Кошут домігся в повному обсязі виконання своєї програми в Березневих законах: із рештою імперію Угорщину пов'язувала лише персональна унія. Це знищення єдності імперії приголомшило кожного австрійця й, до того ж, перекладало на Австрію, що залишилася єдиною, весь тягар національних проблем. Помірковані мядяри, як, наприклад, Деак, визнавали, що Угорщина зацікавлена в збереженні єдності з рештою земель Габсбурґів, і були схильні до компромісу в питанні фінансів, але шовіністичне красномовство.

Кошута подолало такі думки й примусило їхніх прихильників відійти від суспільних справ. Здавалося, що Кошут опинився в ізоляції яку суперечці з центральним урядом, так і з лібералами в Угорщині. Придворні кола, згуртовані навколо ерцгерцогині Софії, заохочували початок боротьби з ним, й 4 вересня, не повідомивши австрійських міністрів, вони поновили Єллачіча на посаді намісника Хорватії. 11 вересня Єллачіч перетнув р. Драву й розпочав вторгнення до Угорщини. Цьому союзові династії та хорватів Кошут намагався протиставити союз угорців і німців й звернувся до Віденського парламенту за посередництвом між Угорщиною й династією. Як і всі радикали того часу, Кошут не розумів сутності Австрії і гадав, ніби Установчі Збори у Відні являли собою німецький парламент із націоналістичним світоглядом [6, с. 65].

Питання про те, чи прийняти угорську делегацію, обговорювалося на Зборах з 17 до 19 вересня, це було перше в історії відкрите обговорення „австрійського питання". Радикальні німці, які хотіли, щоб спадкові землі стали невід'ємною частиною національної Німеччини, прийняли програму персональної унії, яку запропонував Кошут, схвалили її й польські верхи, що прагнули подібної незалежності в Галичині. Поміркованіші ж німці хотіли і жити в Німеччині, і зберегти єдність імперії, завдяки якій бути австрійцем виглядало привабливіше, ніж бути баварцем або саксонцем, тобто, вони хотіли мати всі переваги німців в Австрії й, водночас, усі переваги австрійців у Німеччині. Вони погодилися з Бахом, що визнання конституційних привілеїв Угорщини можна стерпіти лише за умови, що решта імперії перебуватиме під централізованим абсолютистським правлінням. Своєю чергою, Угорщина мусила погодитись на імперський парламент та інші спільні фінансові, військові й зовнішньополітичні інститути [14, с. 164].

Категорично не підтримали цю централізаційну програму чехи, які розраховували на федера-лістичний устрій й створення парламенту в Празі, який мав би рівні права з аналогічним угорським органом влади. Але чехи не могли підтримати Кошута, оскільки це передбачало визнання ними мадярської національної держави й зраду своїх слов'янських братів - словаків, сербів і хорватів. Хоча їм дуже не подобалося централістичне управління з Відня, ще більше вони боялися німецького націоналізму Франкфурта, тож виступали за сильну імперію, сподіваючись, що відвернуть від себеїї силу. Більшість проти Угорщини підсилили словаки, які також прагнули уникнути панування німецького націоналізму, й русини, що опиралися польському пануванню в Галичині. Австрославізм й великоавстрійськість об'єдналися проти вимог панівних націй.

Імперія Габсбурґів змогла привернути на свій бік парламентську більшість, й тепер мусила ще перемогти у війні. Імперські війська вирушили на допомогу Єллачічу, що спровокувало повстання 6 жовтня у Відні, найрадикальнішу з усіх революцій, що відбувалися протягом 1848 р. Жовтнева революція мала на меті знищення Австрійської імперії й витворення на її місці національної Німеччини і національної Угорщини й фактично прагнула понизити Відень до рівня провінційного містечка. Ця програма не зверталася до лібералів із середовища буржуазії, які усвідомлювали користь від свого статусу мешканців великої імперської столиці, й ще більше їх відштовхнула підтримка цієї програми як вияву соціального невдоволення віденськими масами[26, с.70 ].

Жовтнева революція була приречена без підтримки з боку національної Німеччини або національної Угорщини. Національна Німеччина не могла запропонувати жодної підтримки. Франкфуртський парламент, сам наляканий радикалізмом, уже шукав притулку під захистом прусських військ. Єдиним проявом його підтримки стало рішення від 27 жовтня, що німецькі і ненімецькі землі можуть бути об'єднані лише персональною унією - програма, яку в ту саму мить розстрілювали на віденських вулицях. Національна Угорщина використала перепочинок для заснування Комітету громадської безпеки під головуванням Кошута. Угорська армія напрочуд повільно просувалася до Відня й згодом похапцем повернулася на батьківщину [15, с. 201].

У розпал революції двір утік до міста Оломоуц у Моравії, його приклад наслідували більшість членів Установчих Зборів. У Відні залишилася лише незначна кількість німецьких радикалів і польської знаті. Але династія надалі підтримувала стосунки з обома сторонами, аби убезпечити себе на випадок перемоги однієї з них. Мес-сенгауера, який керував обороною Відня, затвердили на його посаді в міністерстві, а офіційна Уіеппа ОагеПе друкувала поруч прокламації Мессенгауера і Віндішґреца, імперського головнокомандувача. Міністр фінансів Краус залишився у Відні й навіть сплатив з імперських резервів відрядження двох емісарів до Кошута з проханням про допомогу. Все виявилось марним, Відень залишився в ізоляції. Кудліх, який домігся ухвалення Акта про звільнення, намагався використати свою репутацію для підбурення до виступу селян Нижньої і Верхньої Австрії, але безуспішно [28, с. 470].

Армії Віндішґреца й Єллачіча взяли Відень й здолали радикальну програму в Європі. Першим рішенням уряду переможців стало скасування Франкфуртської резолюції 27 жовтня і призначення Віндішґреца командувачем в антиугорській кампанії. Водночас він поклав край намірам здобути прихильність Англії шляхом поступок в Італії й готувався до поновлення війни. Таким чином, поразка Жовтневої революції означала поразку і національної Німеччини, і національної Угорщини, і національної Італії. Вольова імперська політика вимагала вольових міністрів й вольового імператора. 21 листопада літній Вессенберг поступився місцем Феліксові Шварценберґу, зятеві Віндішґреца і радникові Радецького.

2 грудня Фердинанд зрікся престолу на користь свого племінника Франца Йосифа. Відтоді Фердинанд зник із поля зору й знову з'явився лише в 1866 р., щоб прокоментувати прусську окупацію Праги: „Навіть я міг би зробити це з тим самим успіхом". Шварценберґ, новий прем'єр-міністр, був уособленням жорстокості: жорстокий в особистому житті, жорстокий у політиці, він дотримувався переконання, типового для не надто освічених людей, що сила є всім, а ідеї - нічим. Він служив із Радецьким в Італії й, серйозно сприймаючи війну 1848 р., як мало хто з австрійських посадовців, щиро вірив у можливості австрійської армії, тобто був однією з перших жертв великої італійської ілюзії [26, с. 73].

Шварценберґ, хоча й походив з однієї з найзнатніших аристократичних родин, не поважав ані традицію, ані аристократів й засуджував ідею спадкової Палати Панів, зауваживши, що в Австрії годі знайти хоча 6 12 вельмож, здатних у ній засідати. Сам позбавлений ідей, він швидко сприймав їх від інших, й підбирав собі співробітників, незважаючи на їхнє минуле. Міністр внутрішніх справ граф Стадіон був аристократом, лояльним, але непохитно ліберальним, який успішно випробував ліберальну політику як намісник Галичини; міністр юстиції Бах був нетиту-лованим юристом, який поділяв ліберальні уподобання до 26 травня; міністр торгівлі барон Брак був німецьким крамарем з Райнланду, створив велич Трієсту й витворив образ Середньої Європи, економічного союзу всіх центральноєвропейських держав під австрійсько-німецьким пануванням.

Loading...

 
 

Цікаве