WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії - Курсова робота

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії - Курсова робота

Проте ці марні хитрування виявилися неспроможними приборкати революційну агітацію у Відні: щодня виникали нові заворушення і проголошувались нові вимоги, що вели до подальших кадрових змін і нових поступок. Коловрат зник зі сцени за кілька днів, Фікельмонт протримався до 5 травня, коли нові студентські маніфестації примусили його залишити посаду. Надалі, протягом травня, уся відповідальність лежала на Піллерсдорфі, старому бюрократі, який у переддень революції здобув незаслужену репутацію ліберала. Не дотримуючись жодної політичної лінії, імператорська родина просто хотіла втриматися на поверхні, як і раніше, під час наполеонівських війн, або пізніше, в 1918 р., вона визнала б будь-кого й будь-що, аби лише вони гарантували її безпеку. Нове повстання 25 квітня спричинило публікацію парламентської конституції для усієї імперії, поквапно написаної за бельгійським зразком. Це не влаштувало віденських радикалів, які хотіли створити свою власну конституцію. 15 травня, після численних маніфестацій, конституцію 25 квітня скасували й пообіцяли скликати Установчі Збори, обрані на засадах загального виборчого права. 17 травня імператорський двір переїхав із Відня до Іннсбрука. Ця подія підштовхнула поміркованих лібералів до радикальних вимог, й 26 травня віденська революція сягнула найбільшого успіху: виник Комітет громадської безпеки, частково з метою керувати революцією, але здебільшого - для виконання урядових функцій [24, с. 340].

Німцям у Відні, як і іншим панівним націям, двір пішов на всілякі поступки. Радецький, головнокомандувач військ в Італії, отримав наказ не протистояти повстанням або сардинському вторгненню. До Ломбардії надіслали спеціального міністра з метою встановлення там місцевого управління, а коли це не вдалося зробити, австрійський уряд у середині травня запропонував віддати Сардинії Ломбардію й визнати автономію Венеції. Цю пропозицію також відхилили: італійці вимагали, щоб Австрія відмовилась від усіх своїх італійських володінь, а Англія, до якої Австрія зверталася за підтримкою, відмовилась бути посередницею, якщо Венеція, або принаймні якась її частина, не отримає незалежності. Італійські володіння Габсбурґів не могли врятувати жодні переговори. Радецький, зігнорувавши накази з Відня, готувався відвоювати їх силою, а імперський уряд, ігноруючи, своєю чергою, його непокору, надіслав допомогу. Дії Радецького схвалював не лише уряд. Італійські претензії на Трієст і Тироль підживили австрійський патріотизм навіть найрадикальніших революційних студентів, які залишали зведені ними проти імперських сил барикади й вступали до лав австрійської армії в Італії [25, с. 122].

Подібного конфлікту між радикалами Відня й Угорщини не трапилось. Ерцгерцог Стефан, пфальцграф Угорщини, поступився революційним вимогам, не очікуючи згоди цісаря, й передав свою владу відповідальному урядові, який очолив радикальний магнат Баттяні, а визначав його політику Кошут, який став міністром фінансів. Двір мляво обурювався, але врешті дав згоду: 11 квітня Фердинанд офіційно визнав „Березневі закони". В такий спосіб революція в Угорщині була легалізована: імперія Габсбурґів розпалася навпіл, а Угорщина, дотепер хоча й упривілейована, але провінція Габсбурґів, стала незалежною державою [14, с. 164].

Поза сумнівом, двір розраховував переглянути цю поступку й навіть багато угорських політиків вважали, що перемогу здобуто надто важко. Деак, один із представників ліберальної дрібної шляхти, так пояснив свою підтримку програми Кошута: „Не можна зробити щось путнє із п'яницею, а сейм наразі сп'янів". Влітку 1848 р. Деак відійшов від активної політики, коли пересвідчився, що екстремізм Кошута веде Угорщину до руїни, й слід шукати компромісу з Габсбургами. Проте, коли надійшов час компромісу, його підставою були вже „Березневі закони", а не „Прагматична санкція". Угорщина, а не династія, вимагала тепер поступок. Можна було сперечатися про терміни, але після 11 квітня 1848 р., окремішність Угорщини вже не підлягала сумнівам [18, с. 245].

Між німецьким і угорським радикальними рухами існувала разюча подібність. Кошут перебільшував сили мадярів навіть, коли усвідомив, що вони здатні втримати своє, лише співпрацюючи з німецьким націоналізмом, тож запропонував німцям союз. Два угорських емісари відбули до Німецької національної асамблеї у Франкфурті: вони просили німців не погоджуватися на створення слов'янських держав на теренах Австрійської імперії, й дали німцям угорські гаранти єдності Німецької конфедерації проти чеського або словацького сепаратизму. Марнославний і самовпевнений Кошут і угорські радикали сподівалися, що великонімецький націоналізм боротиметься проти династії і слов'ян, але зупиниться на угорському кордоні.

Кошут також схилявся до підтримки вимог італійців і поляків. Обставини спонукали до дипломатичної обережності. Навіть Кошут розумів недоречність провокувати російське вторгнення, тож на початку мовчав із приводу Галичини. Більше того, національна Угорщина прямувала до війни з хорватами й сподівалася використати проти них імперський уряд. Це уможливило стриману підтримку Угорщиною війни з Італією „в разі допомоги австрійського уряду в справі упокорення Хорватії й виконання нею наприкінці війни національних вимог італійців". Імперському урядові дозволяли вижити лише в разі його перетворення на інструмент політики панівних націй.

У Трансильванії двір неохоче, але таки визнав перемогу мадярів. 15 травня Румунські національні збори в Блажі вимагали, щоб питання унії з Угорщиною не вирішувалося, доки румуни не матимуть представництва в сеймі. Цю вимогу відхилили, й сейм у Клуші, обраний за старою виборчою системою, 30 травня проголосував за саморозпуск. Румунську делегацію до двору в Іннсбруці поставили перед фактом унії й порадили вести переговори в цій справі з угорським урядом [19, с. 36] .

Протиріччя імперської політики сягнули свого апогею в Богемії. Перша богемська петиція від 11 березня не могла бути поміркованою в часи занепаду центральної влади: празьких інтелектуалів уже не задовольняли автономність богемської адміністрації й приватні „свободи". Вони також прагнули Березневих законів". Другі збори в Празі 29 березня були суто чеськими: під впливом угорського прикладу вони вимагали єдності й незалежності „земель св. Вацлава" - Богемії, Моравії і Сілезії з єдиним парламентом і відповідальним перед ним урядом. Формально аналогія з Угорщиною була повною, насправді ж ситуація докорінно відрізнялася. Угорці революціонізували історичну конституцію, купка чехів апелювала до традиції, що перервалася ще 1620 р. Угорщина ніколи не втрачала контролю над місцевою адміністрацією через зібрання в графствах,Богемією з часів Марії Терезії управляли імперські посадовці. Власне з часів Марії Терезії та Йосифа II вона була складовою частиною унітарної держави. Навіть чехи визнавали це, й коли Угорщина погоджувалась на персональну унію, то вони радо приймали ідею Генеральних Штатів Австрійської імперії для вирішення спільних справ, як тільки отримали незалежний уряд[26, с. 60].

Між Угорщиною і Богемією існували й істотніші відмінності. Мадяри, хоча й становили меншість населення Угорщини, але були представлені в усіх суспільних верствах, за винятком буржуазії, суцільно німецької, але й остання стрімко „мадяризувалася". Мадярська національна держава виникла на „землях св. Стефана" коштом хорватів, словаків, сербів і румунів, яких позбавили політичного голосу. Натомість, чехи, хоча й становили більшість у Богемії, самі лише пробуджувались від культурної летаргії, на відміну від свідомої німецької історичної нації. Проте празьких чехів не задовольняло культурне протистояння в самій Богемії, й вони також вимагали Сілезії і Моравії [24, с. 357].

Сілезія була переважно німецькою, а оскільки в Моравії чехи перебували в більшості, їм бракувало культурного центру, тож політично вони не могли звільнитися від німецького впливу. Сілезію й Моравію можна було приєднати до Праги лише силою, якої чехи не мали. Мадяри вибороли кордони св. Стефана власними силами у протистоянні з імперією, чехи пропонували використати імперські сили для виборення кордонів св. Вацлава. Імперський уряд, навіть у часи найтяжчої кризи, не міг цю вимогу задовольнити. Відповідь імперії від 8 квітня гарантувала рівність чеської та німецької мов як офіційних і обіцяла створити у Празі відповідальний уряд, питання ж об'єднання Богемії, Сілезії і Моравії залишили на розгляд майбутнього імперського парламенту.

Німецьке населення Богемії являло собою лише частину чеських проблем. Чехи жили під тінню німецького націоналізму й відокремлено від решти слов'ян, тож німці були їхніми єдиними суперниками. Національна Німеччина також, посилалася на історичну легітимність - леґітимність Священної Римської імперії, до якої входила й Богемія, тож усі німецькі націоналісти розглядали Богемію як частину нової німецької держави. Лише два австрійці відвідували засідання Франкфуртського передпарламенту й комітет п'ятдесятьох, створений для підготовки Німецької національної асамблеї. Із шести впливових австрійців, яких запросив комітет, одним був Палацький. Його лист від 11 квітня з відмовою вперше покликав до життя вимоги чеської нації. Чималу частину листа він присвятив історичній суперечці, не менш кволій, ніж історичні аргументи німців. Власне, її суть полягала в одному реченні: „Я - богемець слов'янської раси"[8, с. 74].

Loading...

 
 

Цікаве