WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії - Курсова робота

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії - Курсова робота

Визначною передреволюційною подією була перемога непримиренного мадярського націоналізму в Угорщині, тобто перемога Кошута над Сечені. Сечені пропагував національні почуття, сподіваючись переконати знать відмовитися від права не сплачувати податки. Символом його політики став міст через Дунай у Будапешті, побудований на перші зібрані з маєтків знаті кошти. Безперечно, Сечені хотів, аби Угорщина стала модерною національною державою, але сподівався досягти цього в результаті природного розвитку й без ворогування з імперським урядом. Він не надто симпатизував неосвіченому дрібному дворянству, що сиділо по своїх маєтках; його ідеалом були віги, альянс великої аристократії та міської буржуазії проти обмежених сільських поміщиків торі. Сечені підтримував "доберезневу" угорську програму Меттерніха - програму адміністративних та економічних реформ на користь міст. Головуючі на провінційних зібраннях знаті мали стати державними посадовцями, міста - здобути рівне з сільськими регіонами представництво в сеймах; угорські податкові пільги підлягали скасуванню й Угорщина приєднувалась до загаль-ноавстрійської залізничної системи [22, с. 410].

Ці реформи знищили б дрібну шляхту, але вони потребували потужної підтримки з боку буржуазії. Реалії ж суперечили сподіванням. Загальна кількість дворян із родинами становила 600 тисяч осіб, міське ж населення, чималеньку частку якого складали і пихаті селюки, нараховувало лише 575 тисяч. Програма Сечені та Меттерніха була розумною, але нездійсненною. Попри все, програма Сечені передбачала поступальний розвиток, на відміну від планів Кошута, рятівника дрібного дворянства. Лайош Кошут активно займався політикою лише 10 років, проте вплинув на долю Центральної Європи більше за будь-яку іншу людину. Дрібний дворянин за походженням, він не успадкував землі і працював журналістом. Його можна вважати „неофітом" мадярської справи, адже за походженням Кошут був словаком (його мати навіть не знала мадярської мови). Слов'янські коріння додали йому самовпевненості чужинця, позбавленого вагань і почуття реальності. Слов'янин без землі, Кошут волів, аби його сприймали як угорського пана, й постійно наголошував, що саме мадярський націоналізм, а не володіння землею, становить справжню проблему. Вивчаючи західноєвропейський досвід, саме він запозичив термін „джентрі" на позначення проігнорованого дрібного дворянства - і себе самого [24, с. 338].

Коли Сечені досліджував доктрину вігів. Кошут студіював націоналізм, й привернув на свій бік дрібну шляхту, переконуючи її, що саме вона, а не міста, є осердям мадярської нації. Відсталий сільський поміщик, що ненавидів усе іноземне й жив в уявленому світі середньовічного права, з втіхою довідався, що саме він зберіг Угорщину, а його найзаскорузліші упередження гідні палкого схвалення. Завжди незадоволена провідною роллю великої аристократії дрібна шляхта тепер мала змогу повести її за собою. Непересічний хист письменника і оратора Кошут підпорядкував одній меті - пробудженню національних почуттів. Свідомий своїх здібностей, він не визнавав ані сили історичної традиції, ані обставин матеріального світу, трактуючи кожну поступку як свідчення слабкості й перевершуючи своїх опонентів радикальністю вимог. Його писання поширилися по всій Угорщині в 1840-і рр., а в 1847 р., його, попри відсутність земельних володінь, обрали до сейму. Це справді засвідчилоперетворення малярства з класу на націю. Кошут став народним героєм Угорщини, а згодом усієї радикальної Європи, хоча не мав нічого спільного з серйозним свідомим радикалізмом своїх сучасників. Він був радше першим диктатором, що прямував до влади, використовуючи ідеалізм заради роздмухування національних пристрастей [28, с. 347].

Угорщина є мадярською національною державою - ця проста теза принесла успіх Кошутові. Кошут застосовував цю зброю навіть в економічній сфері й заперечував критику Меттерніхом угорських податкових кордонів посиланнями на захист „національної економіки". Доктрину, створену Лістом для німецької буржуазії, Кошут використав, аби завоювати прихильність і привернути на свій бік німців, що мешкали в Угорщині. Проте не німці становили головну угорську проблему, адже вони мешкали в містах й не мали жодного коріння на селі, за винятком саксонців у Трансильванії. Але на значних теренах Угорщини мадярського населення не було взагалі, окрім поміщиків, що мешкали далеко від своїх маєтків, а, отже, мадяри являли собою меншину в державі, яку проголосили своєю. Це визначило сутність угорської політики протягом наступних десятиліть: мадяри декларували нібито ліберальну політику, але могли впроваджувати її в життя лише неліберальними методами [21, с. 33].

Зберегти свої національні позиції вони могли лише шляхом запровадження штучної монополії на все публічне життя й протистояння спробам культурного пробудження інших національностей Угорщини. Початково ця політика не мала певної мети, вона логічно випливала з неминучої відмови від латини. Кошут перетворив її на зброю національного панування. У 1840 р., мадярську було проголошено єдиною офіційною мовою. Сейм 1844 р., засвідчив повну перемогу Коигута: він повністю скасував латину й визначив мадярську єдиною мовою законодавства, врядування й, найістотніше, публічної освіти. Мовний закон 1844 р., давав подвійну вигоду дрібному дворянству. Він захищав його від втручання імперських посадовців, що розмовляли німецькою, й ставив перепону інтелектуальним впливам із селянських народів. Угорщина не могла залишатися назавжди економічно ізольованою від світу, а зі знищенням цієї ізоляції занепад дрібного дворянства був неминучим. Кошут дав цьому прошаркові новий сенс існування: монополію на державну службу [27, с. 95].

Доктрина Кошута не обмежувалася „малою Угорщиною": національна Угорщина проголосила себе спадкоємицею св. Стефана, подібно до того, як французькі революціонери були спадкоємцями св. Людовіка, й претендувала на всі „землі Корони св. Стефана". Ця вимога загрожувала автономії Трансильванії і Хорватії. Легшою жертвою була Трансильванія. В її сеймі з відчутними феодальними пережитками рівне представництво мали мадяри, секлери (етнічна гілка мадярів) і саксонські німці. Румуни, які становили більшість населення, права голосу не мали. Лише саксонці намагалися зберегти незалежне становище, але навіть вони підпали під вплив демагогічної кампанії Кошута: класова пиха зашкодила їм зважити на безправну румунську більшість. До 1848 р., в Трансильванії панувало мадярське шаленство [18, с. 244] .

Ситуація в Хорватії була складнішою. Там існував сейм, не менш давній, ніж угорський, із власними розважаннями про феодальне право й притлумленою традицією хорватської корони. Навіть мовний закон 1844 р., визнавав хорватську винятковість і дозволяв депутатам із Хорватії в угорському сеймі виступати латиною протягом ще шести років, після чого вони мусили перейти на угорську. Хорватська аристократія завжди разом з угорською виступала проти габсбурзьких зазіхань й була заскочена зненацька новою мадярською політикою. Але вона відстоювала не хорватську мову, а латину, не розуміючи національних гасел і нічого не знаючи про „іллірійське" відродження, що одне могло убезпечити Хорватію. Хорватські аристократи, що опиралися мадярським вимогам, уперше побачили Гая, лідера ілліризму, в 1833 р., у Братиславі, де засідав угорський сейм: і перші, і другий байдуже ставились до існування одне одного в Загребі. Проте хорватську мову в хорватському сеймі було чути до кінця 1830-х рр., й у 1847 р., своїм останнім латиномовним рішенням цей орган проголосив „хорватсько-слов'янську" національною мовою. Таким чином Угорщина Кошута і національна Хорватія перейшли до відкритого протистояння [19, с. 34].

Імперський уряд безпорадно спостерігав за успіхами Кошута. Меттерніх, із притаманним йому гострим чуттям, і раніше бачив загрозу Кошутової політики й випробував проти неї зброю, яку тільки знав раціоналістичний політик XVIII ст. - переконування, ув'язнення і хабарі. Всі заходи відзначалися нерішучістю й, як і решта речей в імперії, не принесли бажаних результатів. Імперський уряд проголосив прагнення захищати культурні права національностей Угорщини, але, зіткнувшись із Непокірливим сеймом 1844 р., втратив опертя й мовчазно погодився з мадярським мовним законом, задовольнившись нерадою згодою угорців визнати німецьку мовою спілкування з імперськими посадовцями. Це була єдина поступка імперії, тій імперії, що проіснувала триста років і визволила Угорщину від турків. Звісно, Меттерніх знав, що становий лібералізм, навіть в Угорщині, був рухом землевласників, а габсбурзькі політики не забули про зброю Йосифа II - заклик до селянства. Бони вагалися з її застосуванням тому, що самі були землевласниками і консерватистами. До дій їх спонукали заворушення у Галичині. У1846 р., польські патріоти-землевласники й інтелектуали розпочали національне повстання, трохи передчасну прелюдію революцій 1848 р [16, с. 248].

Австрійська влада, панічно налякана початком революції, яку так довго прогнозували, й невтішним станом регулярної армії, закликала селян повстати проти своїх панів. Результатом стала Жакерія. Поляки, заскочені таким викриттям вузькокласової природи свого націоналізму, пізніше твердили, що селяни були „рутенцями", русинами. Насправді ж, і національне, і селянське повстання відбулися в суто польських районах, а селяни були поляками за етнічним походженням, але не мали національної самосвідомості. Галицьке повстання, що струснуло аграрну структуру Австрійської монархії, придушили косами і ціпками. Під час повстання імперська влада була змушена пообіцяти скасування панщини, відробіткової ренти, після повстання їй не забракло нахабства вкотре відкласти ухвалення цього рішення. Таким чином, окрім аристократичної фронди сеймів і національного фанатизму Кошута, вирували народні маси, але будь-хто міг здобути їхню підтримку, вдаючи з себе визволителя від панщини. Сцена для вистави 1848 р., була підготована [26, с. 49].

Loading...

 
 

Цікаве