WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині - Реферат

Історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині - Реферат

Впадає в очі, що сама кількість держав Латинської Америки здебільшого інтерпретується, а не підраховується. Наприклад, деякі економісти звужують цей показник з 34-х чи 36-и (існує проблема регіональної ідентифікації Пуерто-Рико і державності Мартиніки або Французької Гвіани) до 20-и [11] і навіть 18-и [12].

У популярному "Вступі в економіку Латинської Америки" британські автори пишуть: "Латинська Америка складається з Мексики; п'яти республік Центральної Америки (Коста-Рика, Ель Сальвадор, Гватемала, Гондурас і Нікарагуа) та Панами; трьох Карибських республік (Куба, Домініканська Республіка і Гаїті, які розподіляють між собою острів Іспаньола); і Південної Америки (десять республік – Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Парагвай, Перу, Уругвай і Венесуела). Зрозуміло, існують істотні відмінності між двадцятьма республіками на додаток до відмінностей у території та населенні. Мають місце помітні відмінності (їх можна знайти і між регіонами в межах окремих країн) у кліматі, природному рельєфі, ґрунті, ресурсах у цілому, що створює розбіжності в головних продуктах виробництва. Існують відмінності в расовому складі, рівні концентрації або розкиданості землеволодінь, рівні урбанізації й індустріалізації тощо [13].

Хоча вважається, що поняття "Латинська Америка" впровадив колумбієць Кайседо в середині ХІХ-го сторіччя, насправді воно має північноамериканське походження. Застосовуючи його, політичні діячі США намагалися підкреслити свою англосакську окремішність, а з іншого боку – акцентували увагу на єдності Америки від канадської Півночі до Вогненної землі. У такий спосіб опосередковано проводилася думка про політико-економічне, а не географічне походження назви. Професор Колумбійського університету (Нью-Йорк) Ф.Танненбаум узагалі вважає "лише частково виправданим" традиційний перелік відмінностей між США і Латинською Америкою: "Чотири сторіччя спільної спадщини дали нам дещо означене американським більше, ніж європейським" [14], що, на його думку, позначилося і на ставленні до політики і політиків. Це "дещо", вважає він, іде від "універсального американського досвіду з індіанцями і чорношкірими, відкритих просторів і широких горизонтів, унікальної ролі коня (ковбой, гаучо, льянеро, чарро є братами, незалежно від кольору шкіри) і життєвого досвіду на ранчо. Культурна традиція, коріння якої йде у Старий Світ, у Новий Світ була пересаджена і розділяється всіма нашими народами".

За такого підходу доцільно дотримуватися принципу зваженого порівняння наукових суджень і висновків з реаліями світосприйняття. Не намагаючись звести всі проблеми до доісторичних часів (епоха перед конкістою), як це робили багато радянських істориків, вважаємо більш важливим для дослідження врахування якомога більшої кількості чинників і фактів, емпіричного матеріалу в цілому. Адже жодна методологія в чистому вигляді не може принести історику бажаного результату. Потрібен пошук їх оптимального поєднання, принцип якого полягає в тому, щоб, спираючись на весь спектр оцінок і методик (від популярного нині цивілізаційного підходу до детермінованого марксистами класового розподілу суспільства), прийти від аналітичного "дроблення на частини" до синтетичної консолідації й узагальнення. Насамперед необхідно враховувати морально-психологічні нюанси, головний з яких вбачається у виділенні ролі особистості при політичному виборі аргентинців. У зв'язку з цим спробуємо поєднати культурний підхід із традиційним історизмом в оцінках позицій певних політичних партій і лідерів. При цьому вважаємо особливо вагомим чинник "імміграції", визначений американськими дослідниками "міною сповільненої дії" [15].

При всьому різноманітті думок, оцінок і висновків у світовій латиноамериканістиці певною мірою завжди були наявні точки зору, узагальнені угорським істориком Б.Кадаром: "Склалася думка, що Латинська Америка – це континент, найбільш уражений суперечностями. Капіталістичний розвиток Латинської Америки, поза всяких сумнівів, набрав сили, а більш розвинуті країни регіону вибралися з традиційної економічної відсталості і приєдналися до середньо розвинутих країн. Проте, з погляду капіталістичного характеру, прискорений розвиток був нерівномірним: спостерігається все більший розрив між різними секторами економіки, а також між окремими регіонами" [16].

Джерела первинності позиції особистості в політичних оцінках аргентинців лише частково стосуються доісторичних часів, якими називають епоху до іспанської конкісти. Але без урахування впливу іспанського етапу на розвиток країни неможливо цілком зрозуміти не завжди доступні європейському світосприйняттю підходи аргентинського соціуму. Річ також у тому, що в доколумбову епоху людські поселення на території Аргентини існували в певній ізольованості, що знижувало можливість контактів між ними. Політика іспанської Корони, спрямована на розбудову міст як центрів політичної влади, ще більше загострювала проблему концентрації населення. Варто підкреслити й те, що згодом це обумовило появу проблеми несформованості державності і конфліктів із Бразилією. Указана особистісна орієнтація за таких умов тільки посилювалась у зв'язку з тим, що в боротьбі за державність на перші ролі вийшли національні й континентальні герої. У цьому вбачається ще одна істотна особливість історичної еволюції латиноамериканського світосприйняття, що позначилася на характері формування політичних систем і політичних режимів, особливо їх нестійкості [17].

До речі, саме одному з них – С.Болівару – належить ефемерна ідея єдиної Латинської Америки. З погляду подальшого визначення, а також уточнення доцільності певної методології і дослідницьких методів слід вказати на дві інші стійкі обставини (або чинники) в зарубіжних історичних дослідженнях:

  • одні історики шукають відповіді на складні питання латиноамериканського розвитку на теоретичному фундаменті верховенства ідеї культурного розподілу держав і народів континенту;

  • інші фахівці історичного профілю виходять з тези про культурну симетрію.

Утім, у контексті нашого дослідження це має другорядне значення. Важливіше, не вдаючись до ідеологічних крайнощів, властивих частині істориків-латиноамериканістів із США [18], зрозуміти й усвідомити особливості історичного процесу жорсткого вкорінення принципу обов'язкового віднесення політичних діячів тими ж аргентинцями до певної ієрархії. Історична обумовленість не викликає тут сумнівів, оскільки ієрархізм був притаманний як індіанцям (у вигляді вождизму – каудилізму), так і іспанцям (як спадковість прав на Корону). Із цієї точки зору, істотним видається інший висновок зарубіжних істориків латиноамериканської давнини: було "варто іспанцям захопити верхівку інків, як виявилося, що в тій імперії ніхто інший не мав навіть мінімальних навичок державного управління" [19].

Показовим чинником визвольної боротьби аргентинців і подальшого впливу на політичні пріоритети нації є її "вписування" в загальноконтинетальний контекст. Не випадково Симона Болівара серед латиноамериканців і дотепер частіше називають "визволителем континенту", аніж борцем за державну незалежність. 472 битви, які він провів як полководець за 15 років [20], відбувалися практично по всій території Латинської Америки. Жоден із численних маніфестів Болівара, як і інші письмові праці, що ввійшли до десятитомника його епістолярної спадщини [21], не містить навіть мінімального прояву класичного націоналізму. Він практично завжди говорив про створення єдиної латиноамериканської держави.

Найяскравіше його позиція стосовно сутності політичного режиму для всієї держави-континенту, яку він намагався втілити в інтеграційну практику, як уже наголошувалося, виражена в прагматичному, позбавленому ілюзій і крайнощів листі, написаному під час заслання на Карибські острови: "Більш, ніж будь-хто інший, я хотів би бачити Латинську Америку перетвореною на найбільшу державу світу, найбільшу не стільки за показниками території й економічного добробуту, скільки за свободою і славою. Хоча я прагну вдосконалити управління моєю країною, я не можу переконати себе, що Новий Світ може, на цей час, організуватись у велику республіку. Оскільки це неможливо, я наважуся не бажати цього; і мені менш за все хочеться мати всеамериканську монархію, бо такий план не лише не практичний, але і неможливий. Наявні недоліки можна виправити, але наша незалежність була б даремною. Американські держави прагнуть, щоб їх підтримували і патерналістські уряди для заліковування виразок і ран, нанесених деспотизмом і війною" [22].

Loading...

 
 

Цікаве