WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині - Реферат

Історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині - Реферат

Реферат на тему:

Історичні особливості формування політичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині

Історія Аргентини, зокрема в післявоєнний період, свідчить про повсякчасну потребу аргентинського соціуму в реформуванні політичної системи на загальному тлі нестійкості політичних режимів. Це пов'язано з відповідними політико-ідеологічними, демографічними, цивілізаційними, культурними та іншими традиціями. Без об'єктивного дослідження історичних систем і режимів у Латинській Америці та Аргентині, неможливо зрозуміти причини нестійкості політичних режимів, доволі тривалої відсутності консолідованої партійної системи, що негативно впливало на політичну та соціально-економічну ситуацію у країнах латиноамериканського регіону.

Слід підкреслити те, що для України аргентинський досвід реформування політичної системи має істотне значення.

Проблема формування політичних систем і режимів у вітчизняній історіографії детально не характеризувалася, хоча певні аспекти цього питання розглядаються в працях В.П.Кириченка, який, зокрема, акцентує увагу на характеристиці ролі президента в структурі влади країн Латинської Америки [1].

У зарубіжній історіографії в основному аналізувалась проблема внутрішніх конфліктів, характерних для держав Латинської Америки [2].

Джерельну базу складають конституції країн Латинської Америки, висловлювання політичних діячів.

Методологічною базою статті є принципи історизму та об'єктивності.

Після здобуття незалежності колишні іспанські та португальські віце-королівства були відверто негативно й навіть агресивно налаштовані проти своїх колишніх європейських володарів. Буквально в усіх проблемах періоду становлення незалежності звинувачувалися колонізатори. Невизначеність національної ідентичності та відсутність сформованих політичних націй породжували й стимулювали не тільки внутрішню, але й зовнішню конфліктність. Несподівано загострилися етнонаціональні й етноконфесійні стосунки. У цьому правомірно вбачається "людська особливість" становлення й еволюції сучасної політичної традиції в Латинській Америці, зокрема, Аргентині [3]. До всього додавалися й суперечності в питаннях щодо уточнення і формування державних кордонів.

Варто відзначити, що Іберо-Америка колоніальних часів була розділена на п'ять віце-королівств, до складу яких входила певна кількість напівавтономних адміністративних одиниць. Більшість із них після невдалих спроб Іспанії відновити колоніальний режим (наприклад, у 1819 році зазнала фіаско така спроба відносно Перу) заявила про свої претензії на статус самостійних держав. Постала проблема дроблення. Підтримана окремими іберо-американськими політиками, ідея створення двох або декількох держав на всьому континенті не вдалася (Бразилія завжди розглядалася окремо). Раз-по-раз виникали кризові ситуації, що змушувало урядовців щоразу починати державне будівництво практично заново. Із цього приводу велися циклічні війни між новими державами й регіонами, що не визначилися. На все накладалися нові явища, пов'язані із залишковим впливом епохи іспанської і бразильської конкісти [4].

Загострювало ситуацію протистояння ідеологів латиноамериканської єдності і державної незалежності. У повному розумінні під трагічними наслідками, насамперед, мався на увазі внутрішній розкол. Так, об'єднана в 1821 році з ефемерною мексиканською імперією держава Центральна Америка проіснувала лише два роки, після чого відбулося роз'єднання, що призвело до чималих жертв. 10 грудня 1825 року Бразилія оголосила війну Аргентині, що мала на меті територіальну експансію в контексті властивої тим часам боротьби за отримання великих землеволодінь. Обидві держави претендували на уругвайські землі, які раніше були причиною суперечок між Іспанією і Португалією. На самих уругвайських землях з'явилися угруповання, що підтримували чи ту, чи іншу сторони. Після численних поразок аргентинці на чолі з національним героєм Гильєрмо Брауном зуміли перехопити ініціативу. Однак і надалі бойові дії не припинялися, зосередившись на захопленні регіону Ріо дель Плата. Аргентинська економіка зазнала гігантських збитків, що призвело до великої зовнішньої заборгованості, яка незабаром стала проблемою для національного розвитку. З метою повернення боргів французькі війська кілька разів удавалися до захоплення Аргентини. На цьому загальному тлі час від часу загострювалися відносини між столичним Буенос-Айресом і периферійними провінціями.

У цих подіях далеко не останню роль відіграв чинник релігійної диверсифікації, пов'язаний із тим, що традиційні місцеві вірування далеко не завжди знаходили можливість для самовираження за умов засилля католицької церкви [5].

Примирення зазвичай починалося під тиском загальних економічних проблем. Поступово політики, бізнесові кола й пересічні громадяни усвідомлювали, що політична незалежність породжувала економічні ілюзії і перебільшення, які вели до контрпродуктивних дій вищого державного керівництва, що поєднувало в собі європейську колоніальну традицію і місцевий каудилізм. Унаслідок зникнення "єдиного економічного простору" часів іспанської колоніальної присутності набула актуальності проблема корекції фінансово-економічної політики. Нові незалежні держави й колишня метрополія шукали шляхи для оптимізації дво- й багатовекторних торговельно-економічних відносин. Утім, такі сподівання натрапляли на внутрішнє катастрофічне становище в самих Іспанії і Португалії, де наполеонівські війни 1800-1815 років призвели до страхітливих наслідків для економік обох країн. Певним чином впливала й Доктрина Монро, згідно з якою латиноамериканський континент у 1823 році фактично визначався керівництвом Сполучених Штатів Америки зоною відповідальності цієї держави на противагу європейським претензіям [6].

Серед частини населення створюваних державних одиниць посилювався образ європейця як ворога. Лідер латиноамериканської боротьби за незалежність С.Болівар у 1822 році писав із цього приводу: "Коли я дивлюся на Іберо-Америку, то бачу її оточеною військово-морськими силами Європи.., обложеною іноземними плаваючими фортецями, які є ворожими" [7]. В історичній літературі доволі часто на підтвердження такого ставлення одного з найвизначніших представників латиноамериканської визвольної боротьби наводиться його "лист з Ямайки", в якому ця думка розвивається повною мірою [8].

З тих часів Латинська Америка залишалася континентом, який своєю політико-культурною колоритністю вражав учених і експертів. Становище ускладнювалося тим, що в межах території між Ріо Гранді і Вогненною землею реалізовувалися різні, іноді протилежні моделі суспільно-політичних систем. Частково це було викликане неоднозначним ставленням самого населення. Як зазначив професор Він'я у своїй фундаментальній монографії "Політика латиноамериканського розвитку", "численні дослідники регіону завчасно залишають свої дослідницькі спроби невдовзі після початку роботи, переконавшись у тому, що аналіз інтриг у Латинській Америці краще залишити експертам або людям, безпосередньо зайнятим повсякденними справами" [9].

У цьому відношенні Донгі, аналізуючи сам термін "Las Americas latinas" (Латинські Америки), порушив не менш радикальне питання: "Якщо йдеться про Латинські Америки, то виходить, що їх рівно стільки, скільки держав створила постреволюційна фрагментація?.. Але чи створює власне державу безпосередньо певна єдність?.. Множинність тут, усупереч будь-якій граматиці, виглядає необхідною, щоб відобразити контрастний бедлам ще й на рівні відносно маленьких держав, наприклад, Еквадору і Гватемали" [10].

Таке різноманіття поглядів буквально вимагає від історика пошуку найбільш оптимального поєднання подання емпіричного матеріалу з історичним аналізом і синтезом. Тобто в цьому випадку тільки значний масив інформації дозволяє реально вийти на рівень узагальнень. При цьому важливо дотримуватися диференційованого підходу до оцінок конкретних суб'єктів континентальної й національної політики, серед яких Аргентина займає одне з чільних місць. І головне, що в аргентинському прикладі доволі часто стикаємося з вирішальним впливом особи політика, який майже завжди зобов'язаний дотримуватися націоналістичних поглядів, щоб мати підтримку виборців.

Loading...

 
 

Цікаве