WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Демократичні революції та рухи в світі на початку ХХ ст. - Реферат

Демократичні революції та рухи в світі на початку ХХ ст. - Реферат

Заслуговує на увагу і детальне розкриття подій Португальської революції 1910 р., яка призвела до повалення монархії, встановлення республіки і прийняття Установчими зборами в серпні 1911 р. конституції.

Для глибокого розуміння демократичних процесів у країнах Латинської Америки потрібно розібратися в особливостях їхнього соціально-економічного і політичного становища. Це була особлива група залежних країн, які формально вважалися самостійними, а насправді були у фінансовій та дипломатичній залежності. У незалежних державах Латинської Америки утвердився республіканський лад, прискорився процес формування націй і розвитку капіталізму. Водночас тут існували патріархальні традиції, що сформувалися ще в колоніальний період. Політична влада і керівне становище в економіці належало власникам великих земельних володінь — латифундистам, які збагатилися за рахунок обезземелення селянства та патріархальних методів експлуатації. Складне переплетення суперечностей у суспільстві призвело до боротьби широких верств населення з буржуазно-поміщицькою верхівкою. Головними рушійними силами в цій боротьбі були робітничим клас і селянство. Водночас весь народ, в тому числі землевласники, чинили опір засиллю іноземних монополій та антидемократичних режимів.

Наймогутніший національно-визвольний і селянський рух виник у Мексиці, де в 1910—1917 pp. відбулася буржуазно-демократична революція. Головним завданням революції було повалення диктатури Порфіріо Діаса, який встановив режим, що забезпечував панування у країні поміщицько-буржуазної олігархічної верхівки. Варто звернути увагу на боротьбу партизанських загонів селян під командуванням Сапати і Вільі, які були головною силою революції. Важливо простежити складний і суперечливий хід революції, в якій бракувало єдності революційного фронту і це призвело до захоплення влади буржуазією. Головним завоюванням Мексиканської революції було прийняття 1917 р. Конституції, що була однією з найдемократичніших конституцій того часу. Слід розкрити її демократичний характер. Внаслідок повалення диктатури Діаса були ліквідовані феодально-реакційні порядки, розкрився шлях для розвитку національного капіталізму.

В революційних подіях і визвольних рухах початку XX ст. місце Азії визначено висловом "Пробудження Азії". Саме до цього періоду належать революції в Ірані (1905—1911 р.), Туреччині (1908—1911), Синьханська революція в Китаї (1911—1913 рр.) національно-визвольний рух народів Індії та інших азіатських країн.

Важливо врахувати, що особливість революційних і визвольних рухів у країнах цього реґіону випливала з характеру порівняно відсталих феодальних чи напівфеодальних суспільств, де існували деспотичні та монархічно-абсолютистські форми правління. Зверніть увагу на рушійні сили революційно-визвольних процесів, керівництво, роль політичних організацій, хід самих подій та їхні наслідки.

Характеризуючи Китайську революцію, яка була найдемократичнішою в країнах Азії, слід відзначити провідну роль в її керівництві видатного діяча національного-визвольного руху Сунь Ят-сена. У 1905 р. він створив політичну організацію "Союз ліги Китаю", програма якої вимагала повалення Цінської монархії та встановлення в Китаї республіки. "Союз ліги Китаю" ("Тунминхой") здійснював керівництво повстаннями робітників, солдатів, селян проти маньчжурського панування, які хоч і зазнали поразки, але дали поштовх для розвитку наступних подій. 1911-й рік став для Китаю початком Синьхайської революції ("синьхай" за старим китайським календарем — 1911-й рік). Наслідком революції стало проголошення 1-го січня 1912 р. Китайської республіки. Її тимчасовим президентом став Сунь Ят-сен. Була розроблена "тимчасова конституція". Наступні події, які необхідно проаналізувати, призвели до переходу влади до прибічника президентського правління генерала Юань Шикая. Він намагався вийти з-під контролю парламенту і створити сильну централізовану владу. Дійшло до воєнних дій між революційним республіканським півднем країни та урядовими військами. Бої тривали до серпня 1914 р. і закінчилися поразкою революційних сил. Юань Шикай розпустив парламент, запровадив сувору цензуру та опублікував новий проект конституції, який майже не обмежував права президента. Діяльність створеної Сунь Ят-сеном в 1912 р. Національної партії (Гоміндану) була заборонена і Сунь Ят-сен виїхав з країни.

При вивченні революцій в Ірані і Туреччині важливо звернути увагу на їхню антифеодальну й антиімперіалістичну спрямованість і незавершений поверховий характер. Скористайтеся матеріалом навчального посібника "Політична історія XX століття" (підготовленого кафедрою політичної історії КНЕУ, К., 2001, 2-ге вид.), а також матеріалом книги Коваль Б. И. "Революционный опыт XX века (М., 1987, С. 24—78).

У національно-визвольному русі в Індії важлива роль належала Індійському Національному конгресу (ІНК), заснованому в 1885 р. із дозволу британської адміністрації. Представники лівого крила ІНК на чолі з Тілаком закликали до масової визвольної боротьби проти англійського панування в країні. При з'ясуванні конкретних подій визвольного руху поясніть значення термінів "свадеш" і "оверадж". Це був рух на підтримку вітчизняного виробництва і бойкоту англійських товарів, який із 1907 р. переріс у рух, що вимагав самоуправління — "сварадж". Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став стотисячний страйк робітників Бомбея в червні 1908 р. Піднесення визвольного руху і бомбейський страйк змусили британську адміністрацію піти на певні поступки. Восени 1909 р. було прийнято закон, який передбачав значно ширше залучення індійців до управління країною. Необхідно розкрити причини поразки виступів мас проти британських колонізаторів і пояснити, яка роль у цьому рухові належала Мусульманській лізі, створеній 1906 року.

На початку XX ст. активізувалась антиколоніальна боротьба народів Африки, що була поділена між європейськими державами. Більша частина Африки опинилася під владою Англії і Франції, частину земель загарбали Німеччина, Бельгія, Італія. До 1914 р. на всій території Африки, яка втричі більша за Європу, залишилися незалежними лише дві держави — Ефіопія і Ліберія.

При з'ясуванні питання про боротьбу за незалежність народів Африки зосередьте увагу на формах жорстокої експлуатації колоніальних держав, які перетворилися на аграрно-сировинні придатки митрополій. Європейські колонізатори прагнули знищити в африканців любов до свободи. Применшувалося історичне минуле та нехтувалася культурна спадщина корінних народів. Слід розкрити всенародний характер ненависті до колонізаторів на прикладах боротьби єгиптян проти англійських імперіалістів, народу Конго проти колонізаторів з Франції і Бельгії, гореро і готтенотів (Південно-Західна Африка) — проти німецьких загарбників, сомалійців — проти англійських, італійських і французьких колонізаторів тощо.

Боротьба африканських народів зазнавала здебільшого поразки, оскільки вони були недостатньо озброєні та організовані. Єдиним народом, який вийшов переможцем у боротьбі за незалежність батьківщини, був народ Ефіопії, де правителем у 1889—1913 рр. був розумний та енергійний імператор Менелік II.

Слід пам'ятати, що в інших регіонах Африки, попри те, що опір африканців колонізаторам не досягав мети, боротьба не припинялася. Вона набувала здебільшого нових, цивілізованіших організаційних форм. Про це свідчить діяльність Національної партії в Єгипті, створеної в грудні 1907 р. на чолі з Мустафою Камілем, а також Африканського національного конгресу в 1912 р. — організацій, які очолили боротьбу африканців проти іноземного панування. Але визволення африканського народу від колоніальної залежності стало вже реальною справою наступних поколінь.

Жодна з буржуазних революцій на початку XX ст. не досягла цілковитої перемоги, не одержали бажаних наслідків і національно-визвольні рухи. Проте ці революції та рухи залишили помітний слід в історії кожного народу і світовій історії. Відбулося пробудження мас, зміцніла воля до свободи і незалежності.

Література

  1. Б. Ананьич, Р. Генелин. Сергей Юльевич Витте / Вопросы истории. — 1990, № 8. Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій. — К., 1992.

  2. Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. — К., 1993.

  3. Бойко О. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних зак-ладів. — К., 1999.

  4. Зырянов П.Н.Петр Аркадьевич Столыпин // Вопросы истории. — 1990. — № 6.

  5. Искадерев А. А. Российская монархия, реформы и революция / Вопросы истории. — 1993. — № 3, 5, 7.

  6. Коваль Б. И. Революционный опыт XX века. — М., Мысль, 1987.

  7. Непролетарские партии в России: Уроки истории. — М., 1989.

  8. Історія України: Навч. посібник / Авт. кол. під ред. В. А. Смолія. — К., 1997.

  9. Кредер А. А. Новейшая история. ХХ век. В 2-х ч. — М., 1995, ч. 1.

  10. Політична історія XX століття: Навч. посібник / Кер. кол. авт. В. Ф. Салабай. — К.: КНЕУ, 2001.

  11. Протоколы ЦК кадетской партии периода первой российской революции / Вопросы истории. — 1990. — № 2, 5, 6, 9, 12.

  12. Новітня історія України (1900—2000 рр.). — К., Вища шк., 2000.

  13. Россия на рубеже веков: исторические портреты. — М., 1991.

  14. Страницы автобиографии В. И. Вернадского. — М., 1981.

  15. Україна в XX столітті: Збірник документів і матеріалів (1900—2000). — К.: Вища шк., 2000.

Loading...

 
 

Цікаве