WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Феномен самозванства в російській історії - Реферат

Феномен самозванства в російській історії - Реферат

жили з постійним страхом і надією - страхом перед Антихристом і надією на близький прихід Спасителя. Народ очікував повстання "останніх часів" і швидкого "кінця світу". Для одних прагнення покінчити з пануючим у суспільстві злом прямо вело до самозванства.
Простежується ще одна паралель - історія самозванства й історія глибоких соціальних конфліктів та селянських воєн у Росії тісно пов'язані між собою. Епоха самозванства тривала впродовж XVII - поч. XIX ст., а саме самозванство пов'язане із середньовічним світоглядом і було характерним саме для цього періоду розвитку російського суспільства. Становлення буржуазних відносин, відміна кріпосного права в Росії остаточно витіснили самозванців з історичної арени.
Тепер варто повернутися до історії появи першого в Росії самозванця - царя Лжедмитра І. Це потрібно для того, щоб проаналізувати специфіку обстановки, в якій він виник, розглянути офіційні й неофіційні версії його загадкової появи, оскільки, на нашу думку, цей випадок був найпоказовішим прикладом самозванства в російській історії.
Ким же постає самозванець в очах сучасників та наступних поколінь істориків? Лжедмитро І метеором пронісся над Європою початку XVII ст., сколихнув думки багатьох своїх сучасників, став одним з найпомітніших персонажів перших європейських газет. Європа уважно слідкувала за успіхами самозванця, його історія знайшла широкий відгук в європейському мистецтві.
У самій же Московській державі, відповідно до офіційної версії Бориса Годунова про ототожнення самозванця з Григорієм Отреп'євим, XVII століття стало для нього часом проклять та анафеми, які звучали в усіх церквах.
Феномен таємниці Лжедмитра І полягає в тому, що епоха кінця XVI - початку XVII ст., сам дух боярських інтриг, яких не зупинило навіть обрання Бориса Годунова, визрівання в суспільстві громадянської війни і чисельні розбійницькі заворушення підготували ґрунт, на якому виросла віра в законного царя і можливість його появи. Привид вбитого Дмитра супроводжував усе царювання Бориса, постійно оживаючи в небилицях ворогів Годунова. Одні стверджували, нібито Дмитро живий і прислав їм листа, інші - нібито Борис велів вбити Дмитра, а пізніше став тримати при собі двійника з таким розрахунком: якщо самому не вдасться заволодіти троном, то він висуне лжецаревича, щоб забрати корону його руками. Щодо подібних інтриг, то можна припустити, що "оживляли" привид Дмитра прихильники Романових. Після коронації Бориса розповіді про самозванця стихли, однак хвороба царя воскресила привид Дмитра повторно. І в 1603 р. таємнича тінь стала реальністю: в межах Речі Посполитої з'явилася людина, яка називалася ім'ям загиблого царевича.
"Бунтарський час" залишив і народну пам'ять про самозванця в народних піснях і билинах, висновок у яких зводиться до того, що останній - це Господня кара за важкі гріхи. Впродовж XVII-XIX ст. відбувається переосмислення історії самозванства і самозванці в очах багатьох учених та діячів мистецтв постають уже більш позитивними героями. Першим у Росії художнім твором про Смуту була трагедія А.П.Сумарокова "Дмитрий Самозванец" (1771), в якій автор головну увагу звернув на таємницю взаємостосунків Лжедмитра І і Ксенії Годунової. Пізніше з'являється трагедія В.Т.Наріжного "Дмитрий Самозванец" (1804), дума К.Ф.Рилєєва "Борис Годунов" (1825), поема В.К.Кюхербекера "Юрий и Ксения", перший історичний роман М.Н.Загоскіна "Юрий Милославський" (1829), а також твори Ф.В.Булгаріна, О.М.Островського, О.К.Толстого, Д.Л.Мордовцева та ін. [9, 9].
Численні твори різного змісту, глибини та художньої цінності помітно підігрівали інтерес читача до подій Смути й одного з її головних героїв - Лжедмитра І.
Загальна думка про самозванця, уявлення про його діяльність та особу ще з ХІХ ст. і до сьогодні значною мірою формують два твори - трагедія О.С.Пушкіна "Борис Годунов" і третя частина трилогії О.К.Толстого "Цар Борис". Драма О.С.Пушкіна створила непривабливий, майже негативний образ самозванця-перевертня. Джерелом такої версії слугувала "История государства Российского" М.М.Карамзіна. Пізніше історіографія "дмитріади" склала сотні праць, серед яких є багато серйозних наукових досліджень і публікацій документів. Більшість з них присвячено таємниці особи самозванця, початку його життєвого шляху, політичній кар'єрі.
Епоха російського Просвітництва також залишила свої "критерії оцінки" самозванства, тим більше, що в цей час історія перетворилася в науку і стали очевидними спроби на основі аналітичних методів дослідження докопатися до суті явища самозванства, якою б несподіваною вона не була. При цьому ініціатива виходила не лише від істориків, а навіть від владних установ. Зокрема, цариця Анна Іванівна наказала заново вивчити питання про смерть царевича Дмитра, його канонізацію і заодно про походження самозванця. Катерина ІІ, заглибившись у вивчення російської історії і зацікавившись таємницею Лжедмитра І, спеціально викликала до себе відомого в ті часи історика, члена російської академії наук Г.Ф.Міллера і спробувала з'ясувати у нього конфіденційно, наскільки правильна і справедлива думка про Самозванця, яка була поширена на той час. Однак учений, унаслідок своєї обережності, ухилився від прямої відповіді, не наважившись ствердити або заперечити офіційну версію, яка формувалася впродовж двох століть ізводилася до того, що самозванець - це Григорій Отреп'єв. Міллер закінчив свою відповідь риторичним питанням: "Что станет с мощами, если будет доказано, что Гришка - настояний Дмитрий?" [9, 14]. А ось у приватній розмові зі своїми колегами він говорив, що вважає Самозванця справжнім сином Івана Грозного. А російський уряд, як і раніше, дотримувався офіційної версії, запропонованої ще Василем Шуйським. Наприкінці XVIII ст. вийшла друком спеціальна книга про самозванство. Вона була написана у зв'язку з повстанням О.Пугачова на замовлення Катерини ІІ і мала за мету показати випадковість самозванства та причини його виникнення, а також хибність і авантюризм усіх тих, хто відважиться не по праву пред'явити претензії на престол.
Головне питання, на яке прагнули дати відповідь історіографи "Дми тріади і смутного часу", - це питання про справжнє походження самозванця. Проблематичність доказів ідентичності Лжедмитра і сина Івана Грозного полягала у канонізації царевича Дмитра. Водночас, неможливо було знехтувати звинувачувальними матеріалами Василя Шуйського.
Серйозними знавцями цієї проблеми в російській історіографії стали С.Ф.Платонов, В.С.Іконников, М.І.Костомаров. Тут варто зауважити, що саме М.І.Костомаров був першим, хто спробував критично переосмислити напрацьовані до нього концепції самозванства в цілому і появи Лжедмитра, зокрема [6, 97]. Зрештою, були висловлені компромісні точки зору. Зокрема, В.М.Олександренко стверджував таке: "Дмитро самозванець був чи істинним сином царя Івана Васильовича ІV або з дитинства був вихований як такий. У всякому разі, він не був свідомим обманщиком і політичним гравцем: він був людиною щирою і глибоко відчував своє нещастя" [9, 17]. До речі, ще відомий російський історик С.М.Соловйов стверджував, що обман з боку самозванця був не навмисний і що Григорій Отреп'єв сам вірив у своє царське походження [8, 382]. Є.М.Щепкіним був запропонований ще інший компроміс. Дослідник стверджував, що Самозванець не був ні сином Грозного, ні Григорієм Отреп'євим, а був іншою особою - сином Богдана Отреп'єва, але не з Галича, а з Углича. Очевидно, стверджує автор, це був позашлюбний син Грозного або царевича Івана, а може одного з опальних за Годунова бояр. В радянській історіографії найпомітніші дослідження цієї проблеми належать Р.Г.Скриннікову.
У цілому ж російська історіографія самозванства , як сучасна, так і попередніх століть, досить велика за обсягом і нараховує десятки наукових досліджень. Ми ж зробили лише короткий огляд того, що стосується оцінки діяльності та походження "найзнаменитішого" самозванця, суті самої проблеми самозванства з метою спроби узагальнення різних концепцій і систематизації зібраних історичних матеріалів.
?
Література
Гумилёв Л.Н. От Руси к России: очерки этнической истории. - М.: Экопрос, 1992. - 336 с.
История Росии. С древнейших времён до конца ХУІІІ века. - М.: Изд-во АСТ, 1996. - 576 с.
Зуев М.Н. Российское государство в период Смуты / История России. - М.: Изд-во ПРИОР, 1998. - 688 с.
Ключевский В.О. Сочинения. В 9-ти т. Т. 3. Курс русской истории. Ч. 3. - М.: Мысль, 1988. - 414 с.
Пушкин А.С. Сочинения. В 3-х т. Т. 2. Поэмы. Драматические произведения. - М.: Худ. лит., 1986. - 527 с.
Платонов С.Ф. Полный курс лекций по русской истории. - СПб.: Кристалл, 1997. - 838 с.
Loading...

 
 

Цікаве