WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політика холодної війни (Реферат) - Реферат

Політика холодної війни (Реферат) - Реферат

- Чи був її результат заздалегідь визначеним? Чи міг Захід перемогти раніше? Чи можливий був компромісний результат? І, нарешті, чи міг перемогти Радянський Союз, і якщо міг, то коли?

Обидві групи питань мають не лише історичний інтерес. Необхідно винести уроки, оскільки стосунки нової ери мають скластися на основі як помилок, так і досягнень минулого, тобто з самої природи цього грандіозного змагання. Зараз здається очевидним, що під час початкової фази холодної війни, яка закінчилася після смерті Сталіна в березні 1953 року, мотивацією обох сторін був страх, а не лише агресивні наміри, інакше кажучи, кожен убачав в іншому прагнення до агресії. Фактично обидві країни значно демобілізували свої сили, хоча традиційна сталінська секретність, що маскувала радянську демобілізацію, плекала на Заході страх перед можливим наступом гігантської радянської сухопутної армії, яка в дійсності вже більше не існувала.

Зараз очевидно, що для Сталіна головною турботою на той час було підтримання та розвиток його основного військового здобутку - контролю за центральною Європою - уникаючи передчасного зіткнення зі зростаючою західною силою - Америкою. Безсумнівно, його також надихала надія, що Америка відділиться від Європи. Тому він мусив маскувати свою обережність та стриманість від своїх радикальніших та нетерплячіших революційних союзників, особливо югославського маршала Тіто та китайця Мао Дзедуна.

Сталін був переконаний, що Захід намагатиметься кинути виклик його домінуванню в Центральній Європі. Він розглядав вимоги Заходу про демократичні вибори як спробу запустити Троянського коня до його володінь. У запровадженні нової західнонімецької валюти він вбачав намір підірвати його окупацію Східної Німеччини. З розгортанням холодної війни зростала його параноя, що виявлялася в масових чистках серед комуністичної еліти його сателітів, полюваннях на відьом - проти будь яких проявів незалежного політичного мислення.

Це не означає, що наміри Сталіна були цілком оборонними. Можна сказати, що Сталін реалістично оцінював співвідношення сил, знав, як дочекатися свого часу та хотів консолідувати свої здобутки, перш ніж вирушити вперед. Очевидно, він сподівався, що за умови очікуваного відходу Америки від Європи домінування на континенті (і таким чином, ідеологічна перемога) буде на його боці. Під час Потсдамської конференції Сталін з легким сумом відповів на привітання Черчілля з приводу взяття Росією Берліна, що в 1815 році Олександр І з тріумфом увійшов до Парижа.

Протягом першої фази Захід також займав оборонну позицію. Захід засуджував підкорення Радянським Союзом Центральної Європи, але не суперечив йому. Пізніше блокада Берліна в 1947 році була сприйнята як початок радянського наступу на Захід, спрямованого на витіснення Заходу не лише з самого Берліна, але й з Німеччини. Корейська війна розглядалася щонайменше як прийом диверсійної наступальної тактики, спрямованої переш за все на вплив у Європі, а також як частина наміру, націленого на витіснення Америки з азіатського континенту та приборкання Японії.

Реакція Заходу, і особливо Америки, весь час залишалася обережною. Незважаючи на ядерну монополію США, превентивна війна проти Радянського Союзу ніколи всерйоз не планувалася. "Масований контрудар", базований на стратегічній перевазі США, насправді був оборонною доктриною. Блокада Берліна викликала лише непрямий опір. Китай не зазнав нападу, незважаючи на свою масовану інтервенцію в Корейській війні. Навпаки, Захід надавав дедалі більшої уваги політичній інтеграції своїх повільно одужуючих колишніх ворогів - Німеччини та Японії, а Америка взяла на себе недвозначні зобов'язання, спрямовані на збереження своєї військової присутності як на заході, так і на сході Євразії. Війна в Кореї продемонструвала рішучість Америки залишити свій вплив у розбитих Кореї та Японії, тоді як створення НАТО в 1949 році було встановленням гарантуючих безпеку зв'язків між Америкою та ще слабкою тоді Західною Європою. Таким чином, напрями було окреслено чітко. Вони проіснували сорок років.

Смерть Сталіна призвела до закінчення першої фази холодної війни. Сторони не лише не були готові до перепочинку, але й, як здавалося, Захід зважував можливість нападу. Америці було дедалі складніше стримувати себе в Корейській війні, а нова республіканська адміністрація недвозначно натякала на можливість використання ядерної зброї. Найважливіше, що новий держсекретар США Джон Фостер Даллес публічно висловився за вірність США політиці "визволення" Центральної Європи від радянського панування. За умови існування НАТО, активних намірів переозброєння Німеччини та постійним демонструванням стратегії присутності авангарду США, проголошення політики звільнення стало прикриттям для загального наступу Заходу на центральному фронті, безпосередньо спрямованого на найслабший сектор ворога.

Проте, плани наступу так і не матеріалізувалися. Цьому було дві основні причини. Перша - американська сторона ніколи не прагнула цього до кінця. Політика звільнення була стратегічним обманом, спрямованим, значною мірою, на внутрішні політичні причини. В масштабах, що серйозно сприймалися американськими політичними діячами, вона сприяла зростанню інтенсивності передач "Радіо Вільна Європа" в країнах-супутниках, збільшенню фінансової підтримки політичної активності еміграції та широкомасштабній діяльності, спрямованій на підтримку антирадянського "підпілля" на тому боці Залізної Завіси. Ця політика в основі була риторичною та, переважно, тактичною.

Європейські союзники Америки, в будь-якому разі не лише ніколи не приєднувались до цієї концепції, але й були проти неї. Стратегічна порожнеча політики звільнення яскраво виявилася протягом драматичних жовтня і листопада 1956 року, коли похитнулися комуністичні режими в Угорщині та Польщі і коли пост-сталінський режим у Москві терзали страх і невпевненість. Америка не зробила нічого, аби протистояти очевидній радянській інтервенції в Угорщині, тоді як вторгнення Англії та Франції до Єгипту показало, що союзники Америки мали інші пріоритети.

Іншою причиною того, що наступ так ніколи і не відбувся, було те, що пост-сталінське радянське керівництво настільки боялося, що Захід може скористатися зі смерті тирана, що швидко почало діяти в напрямку поширення небезпечніших аспектів Холодної війни, що тривала. Один з основних претендентів на мантію Сталіна, шеф таємної поліції Лаврентій Берія, навіть намагався використати ідею об'єднання Німеччини (в обмін на нейтралітет). Якби так сталося, це було би безпрецедентним відступом Радянської влади. Інші радянські лідери не були готові йти так далеко, проте вони намагалися полегшити кінець Корейської війни і, під керівництвом комічного дуету Микити Хрущова та Миколи Булганіна з готовністю приєдналися до "духу Женеви", який рекламували (побоюючись нової американської риторики) британці та французи.

Ця інтерлюдія тривала недовго. Наступ Заходу на чолі з Америкою, якого так боялося пост-сталінське керівництво, ніколи не зматеріалізувався, а невдовзі "дух Женеви" зовсім вивітрився. Тим часом нове радянське керівництво, що значно консолідувалося за Хрущова, знову набуло впевненості й почало створювати нову всебічну стратегію, спрямовану на зруйнування, створеної Заходом, політики стримування. Стратегія мала базуватися на трьох елементах: зростання радянської стратегічної сили, що починала нейтралізувати американські засоби стримування, життєздатність радянської економіки, яка, як сподівалися в Москві, швидко зрівняється з промисловою міццю Сполучених Штатів та стане ідеологічним магнітом для країн, що розвиваються, та сприяння "національно-визвольній" боротьбі в усьому світі й створення, таким чином, фактичного альянсу між ново емансипованим Третім світом та блоком, який очолював Радянський Союз.

Тепер Радянський Союз перейшов у наступ. Євразія як і раніше була головною ставкою, проте перестала бути центральним фронтом. На зміну стримуванню мало прийти оточення. Оскільки неможливо пробити його без центральної війни, доведеться охопити його кільцем. Перемога очікувалась близько 1980 року. Ця запланована дата відстоювалася з надзвичайним ентузіазмом та підтримувалася розтиражованою статистикою нової платформи КПРС, проголошеної Хрущовим у 1962 році. До цієї дати Радянський Союз мав не лише економічно перемогти Сполучені Штати, але й комуністичний світ в цілому мав стати економічно сильнішим, ніж світ капіталістичний.

Ця друга основна фаза, з її різноманітними підйомами та спадами (включаючи окремі тимчасові спади в Радянському Союзі) тривала майже 20 років: з кінця 1950-х до кінця 1970-х. Хоча й мали місце короткі періоди тактичної наполегливості Заходу, а також нетривалі "припинення вогню", холодна війна на геостратегічному рівні протягом цієї фази характеризувалась наступальною позицією Радянського Союзу. Вона відзначалася хвалькуватими заявами про переваги радянських ракет, розширенням радянського військово-політичного впливу на Близькому Сході та успішним завоюванням високо символічної, проте підкресленою потенційною геостратегічною важливістю бази на Кубі. Мали місце навіть дві короткі, вкрай небезпечні Американо-Радянські конфронтації - одна в Берліні, інша на Кубі, обидві сповнені самовпевненості Радянського Союзу.

Loading...

 
 

Цікаве