WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Cередньовіччя в Європі. Озброєння, військова система, дипломатія - Реферат

Cередньовіччя в Європі. Озброєння, військова система, дипломатія - Реферат

Рідко коли вдавалося оволодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, тому їхздебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистачало, то вдавалися до випробуваного методу: шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив міські ворота. Висновок З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам (вони прикривали лише окремі ділянки тіла) й відносно легкій кольчузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" - металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводилось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ставав немічним. Основною ударною силою війська в XIV-XV ст. залишалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кавалерія: кінні лучники й арбалетники. 3. Дипломатія. Посол у варварів був особою вельми шанованою. "Салічна правда" захищала життя дипломата вергельдом у 1800 солідів, тобто втроє вищим, аніж життя королівського дружинника. На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважалася дипломатична служба Візантії, де краще збереглися давні римські традиції. Саме вона найбільше вплинула на дипломатію італійських держав і західноєвропейських монархій. Візантійські дипломати збирали корисну для державної політики інформацію про сусідні племена, про впливових людей, намагалися - заманливими обіцянками чи брутальним підкупом - зробити їх союзниками Візантії, а якщо це не вдавалося, то бодай пересварити їх між собою. Візантійські впливи посилювали також місіонери. Іноземні посли перебували у Візантії під пильним наглядом. Надовго їх у Константинополі не затримували, щоб вони не встигли зібрати шпигунську інформацію та навербувати агентів. Ліутіранд, посол короля Італії Беренгарія та німецького імператора Оттона І, у X ст. на власному досвіді переконався, що візантійці "могли приголомшити іноземних послів пишнотою прийому, але вміли також і принизити їх, отруїти їхнє перебування в Константинополі" (Є. О. Космінський). Іноземні посли у Візантії мали пред'явити вірчі грамоти, вказати мету свого посольства (якщо не справжню, то бодай вигадану), принести подарунки (найчастіше василевсу дарували мощі святих). Імператор, щоб зберегти гідність, щедро віддаровував гостей. Остаточну відповідь двору посли отримували під час останньої аудієнції. Візантійські посли таємно інтригували при чужих дворах, однак у рамках інструкцій, одержаних від свого уряду. Скріплені їхніми підписами міжнародні договори вважалися чинними лише після їх ратифікації імператором. Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців дипломатичний етикет. Через брак освічених людей вони, на відміну від візантійців, використовували на дипломатичній службі не лише світських, а й духовних осіб (єпископів, абатів). Дипломатичні відносини зі Сходом вони підтримували переважно через основних торгових посередників - євреїв. За доби політичної роздробленості Західної Європи кожен сеньйор міг на свій розсуд укладати мирні договори й союзи. Міжнародні відносини ускладнювалися й тим, що чимало великих феодалів володіли землями від-разу в кількох державах і були, таким чином, васалами кількох монархів. Кордони між великими державами стиралися, державами стали сеньйорії. Державу, немов вотчину, ділили, заповідали, віддавали як посаг. "За допомогою шлюбів утворювалися нові держави... часто випадкові й недовговічні" (Є. О. Космінський). Повсюдно встановлювалося право приватної війни, а відтак і приватної дипломатії. Сеньйори підтримували дипломатичні зв'язки між собою, зі своїм й іноземними монархами. Самостійну політику вершили й міста, які оголошували війну своєму сеньйорові, одне одному, укладали союзи. У період високого Середньовіччя дипломатичне життя особливо активізувалося - значною мірою завдяки Хрестовим походам. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, втягування Заходу і Сходу в іноді неймовірні союзи й коаліції, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад консульська служба). Утворення національних держав у Європі ставило нові завдання перед дипломатією й зробило її більш реалістичною та гнучкою. Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста-держави. Папська дипломатія, яка спиралася на авторитет католицької церкви, задавала тон у політичному житії християнського Заходу впродовж усього Середньовіччя. Із середини V ст. пани тримали при константинопольському дворі своїх резидентів - апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представниками при іноземних дворах). Апокрисіарії не лише залагоджували церковні справи, а й виконували окремі спеціальні доручення політичного характеру. Серед самих пап траплялися талановиті дипломати. Так, неабиякий дипломатичний хист мав Григорій І Великий (590-604), який ''уміло використовував впливи жінок-католичок на своїх чоловіків-язичників чи єретиків" (Є. О. Косминський). Він скромно називав себе "рабом рабів Божих", що практикують папи в офіційних документах і дотепер. Проте підмурівок папської дипломатії заклав за доби високого Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до королівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці - легатів, які могли зміщувати єпископів, проголошувати анафему королям тощо. Утім, діяльність цих посланців папа контролював. Блискучим дипломатом був також Інокентій III, який став справжнім політичним арбітром цілої католицької Європи. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII - на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Свя-щенній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами - для перетворення Англії у васала папської курії. Папи використовували в політичних цілях укладання і розриви шлюбів між коронованими особами, право римської курії вирішувати всі судові справи католицької церкви (це право трактувалося дуже широко й давало змогу церкві втручатися у внутрішні справи католицьких держав). Світська влада, щоб захистити свої інтереси в папській курії, направляла туди прокураторів - своїх посланців, їм доводилося надовго затримуватися при папському дворі, що робило їх фактично постійними дипломатичними представниками. Французькі королі, особливо Людовік IX Святий, Філіп IV Красивий та Людовік XI, у міжнародній політиці більше покладалися не на військову силу, а на дипломатію. Людовік IХ успішно вирішував політичні проблеми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216-1272), і коли французькі барони дорікали йому за надмірну поступливість, він відповів їм: "Мені здається, що я добре ви-користовую те, що дав йому (Генріху
Loading...

 
 

Цікаве