WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії? - Реферат

Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії? - Реферат

В. К.) рішучість - приймати на свою відповідальність неймовірні рішення. Їхня жорстокість - проведення один раз вирішеного. "Це потрібно - отже це можливо" - девіз Троцького" (с. 517).
До суджень такої людини, як В. В. Шульгін (1878- 1976), - людини, яка, по-перше, з молодого віку у найактивніший спосіб брала участь у російському політичному житті і знала його досконало, по-друге, до самого кінця свого майже столітнього життя була переконаним російським патріотом, - слід уважно прислухатися.
Шульгін явно вважає "єврейське засилля" у пореволюційній Росії неминучим явищем і навіть таким, що має позитивне значення. До речі, Шульгін бачив і більш загальну закономірність: висування на перший план "чужинців" узагалі, а не тільки самих євреїв; він писав у 1929 році, що велику і необхідну роль відігравали в більшовицькій владі поляки, латиші, грузини й ін. [50] (нагадаю, що Польща, Латвія і - до кінця 1922 року - Грузія були самостійними державами і, отже, йшлося про "іноземців").
Разом з тим В. В. Шульгін не вважав (як це характерно і раніше і нині для багатьох людей), що Російську революцію взагалі здійснили, мовляв, "чужинці", і насамперед євреї. Ось його твердження про російський народ, що збунтувався: "...Жиди винні тільки в тім, що вони народ нацькували на самого себе" (там же, с. 124), тобто на його власну історичну владу, а певною мірою й на російську національну культуру. Хто-небудь скаже, що "нацькувати" - апріорі негарна справа. Однак зрештою більше "завинив" усе-таки той, хто дозволив себе нацькувати на свою власну владу і культуру. До того ж Шульгін у цій фразі не цілком точний: народ (або, правильніше, найбільш активна і волелюбна його частина) явно сам був готовий до нестримного бунту, і євреї, якщо висловитися цілком адекватно, не "нацькували" якийсь до того "мирний" народ, а лише додатково його "нацьковували" (ця дієслівна форма має більш "обмежене" значення, ніж "нацькували"). Утім, і сам Шульгін цілком певно стверджує: "Ніколи євреям не удалося б виткати це чудовисько, що вразило світ під ім'ям "більшовизм", якби їхня зосереджена ненависть не знайшла до волі " злісного матеріалу" у навколишнім середовищі" (там же, с. 133). Звернімо увагу, що і Шульгін уживає слово "середовище", і це в цьому випадку точне слово, тому що для більшовицької влади російське життя спочатку було саме "середовищем" (а не, допустимо, "ґрунтом", "основою" тощо).
І нарешті, ще одне твердження Шульгіна про російський народ, що, без сумніву, важко прийняти, але й так само важко спростувати: "Знявши самому собі голову (тобто російську владу і, почасти, культуру. - В. К.), він тепер скаженіє, що сіє вчинив..." Але "коли російську голову цей народ сам собі "відітнув", то "жиди", мабуть, навіть прислужилися тим, що власну свою єврейську голову йому на час приставили: зовсім без голови ще гірше було б!" (там само, с. 124), - величезне безголове тіло геть-чисто розбило б себе в нескінченних "пугачовщинах"...
Отже, Василь Віталійович, що пройшов весь хрещений шлях Білої армії, визнає, що більшовицька - багато в чому "єврейська" - влада все ж "краща" від безвладдя, і, крім того, узагалі не бачить іншої сили, що у тодішніх умовах могла б відновити державність. У першій частині цього мого твору наводилися міркування найвизначнішого "чорносотенця" Б. В. Нікольского, розстріляного більшовиками в 1919 році, який набагато раніше, ніж Шульгін, ще на початку 1918 року дійшов того ж самого висновку [51].
Доцільно нагадати і цитовані раніше точні характеристики самого стану Росії після Лютневого перевороту - характеристики, що подібно сформулювали зовсім різні люди - геніальний "чорносотенний" мислитель В. В. Розанов: "Не залишилося Царства, не залишилося Церкви, не залишилося війська... Що ж залишилося-бо? У дивний спосіб - буквально нічого", - і впливовий сподвижник Керенського В. Б. Станкевич: "стихійний рух" російського народу, "одразу спопелив усю стару владу дощенту: і в містах, і в провінції, і поліційну, і військову, і владу самоврядування".
І відновити владу "на порожнім місці" можна було тільки за допомогою найжорстокішого насильства і, як виявилося, за величезної і, більш того, необхідної ролі "чужинців", здатних "йти до кінця"... Словом, є всі підстави погодитися з наведеними судженнями В. В. Шульгіна.
Разом з тим не можна, звичайно, не бачити, що відновлення влади "чужинцями" мало свій найтяжчий "звортний" бік: вони нічого не щадили в так чи інакше далекому їм російському бутті, вони придушували й те, що зовсім не обов'язково потрібно було придушувати... І це вже в перші післяреволюційні роки викликало рішучий опір навіть у тих колах, що цілком підтримували справу Жовтня.
Яскравим прикладом можуть слугувати долі трьох воєначальників Червоної армії, притім одних із найвидатніших: командувача Червоної армії Північного Кавказу І. Л. Сорокіна, командувача Першого кінного корпусу Б. М. Думенка і командувача Другої кінної армії Ф. К. Миронова. Після їхнього убивства імена їх були "закриті" іменами С. М. Будьонного, Г. І. Котовського, О. Я. Пархоменка, С. К. Тимошенка й інших, але свого часу вони значили не менше або навіть більше...
Ці люди зовсім не були "контрреволюціонерами", але вони виступали проти придушення національного буття і свідомості російського народу. Ф. К. Миронов писав Леніну 31 липня 1919 року про "комуністів... більшість з яких не може відрізнити пшеницю від ячменю, хоча і з великим апломбом під час мітингів повчає селянина у веденні сільського господарства... Я все ж хочу залишитися щирим працівником народу, щирим захисником його сподівань... Соціальне життя російського народу... повинне будуватися відповідно до його історичних, побутових і релігійних традицій і світогляду, а інше слід віддати часові" [52].
У складеній пізніше декларації за назвою "Хай живе Російська пролетарська селянська трудова республіка" Миронов писав про "комуністів, які захопили все життя у свої руки": "...ця зухвала монополія купки людей, що уявили себе у своєму фанатизмі будівниками соціального життя" [53]. В іншому зверненні "до всього російського народу" він призивав: "Геть самодержавство комісарів!" (там же, с. 232).
Розуміючи, мабуть, як небезпечно відкрито порушувати питання про "чужинців" у комуністичній владі, Миронов тільки говорив про це, але уникав торкатися цієї теми у своїх листах і зверненнях. Однак про його усні висловлювання, зрозуміло, стало відомо на верхах. А Миронов, наприклад, звав Троцького "Бронштейном", стверджував, що народ женуть на "жидівсько-європейський фронт" (тобто використовують задля "єврейсько-інтернаціональної" мети), таврував члена ЦКСмілгу й інших чужинців "вампірами, що проливають безневинну кров", і т. ін. (там же, с. 248, 249).
13 вересня 1919 року Троцький видав наказ: "...Як зрадника, Миронова оголошено поза законом. Кожен громадянин, якому Миронов трапиться на шляху, зобов'язаний пристрілити його як собаку. Смерть зрадникові!" [54].
Однак у цей момент у долю Миронова втрутився Ленін, який, як гадають біографи Пилипа Кузьмича, саме у вересні ознайомився з цитованим вище мироновським листом до нього,
Loading...

 
 

Цікаве