WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії? - Реферат

Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії? - Реферат

"чужинці", з якими згодом ведеться "боротьба").
Необхідно, щоправда, сказати, що Троцький занадто забігав наперед: у 1928 році навряд чи були підстави вбачати в політиці Сталіна якісь власне "національні" поривання (вони почали складатися - звичайно ж, під могутнім впливом "органічного процесу, що відбувається в країні," - пізніше, у 1930-х роках), хоча програма "соціалізму в одній країні" усе-таки була визначеною підосновою переходу до національної політики. Але якщо вважати цю програму втіленням "націонал-соціалізму", слід зарахувати до "націонал-соціалістів" і Бухаріна, який все ж перший, раніше - про що йшлося вище, - її розробив. Троцький, до речі, прямо сказав тут же про цю бухарінську "першість" і навіть пов'язав ім'я Бухаріна з "націонал-соціалізмом". Але, певна річ, безглуздо говорити про якийсь "національний дух" Бухаріна. М. С. Агурський заявив на самому початку своєї книги: "Я цілком відкидаю міф про Бу-харіна як про надзвичайно розумну "російську" людину і дозволю собі вважати його "дурнем" радянської історії, притому найлютішим ворогом усього російського" (с. 11).
Бухаріну, якому справді була властива майже патологічна ненависть до всього російського, помітно бракувало розуму, щоб зрозуміти висунуту ним же самим ідею "соціалізму в одній країні" як закономірний, природний результат "тиску національного середовища"; тим часом Троцький розумів це з усією визначеністю.
Однак саме тут і виявляється суть "позиції" Троцького: він більше, ніж хто-небудь з його колег, твердив про "російський національний" характер революції, але лише доти, доки йшлося про "видимість", а не про реальну "націоналізацію".
Утім, давно настав час звернутися до питання, що, цілком імовірно виникає у читачів. От ти увесь час говориш нам про Троцького, а як бути з Леніним? Адже він, виявляючи "надзвичайний інтерес" до "чорноземної сили" воронезького мужика, разом із Троцьким організовував жорстоке придушення сусідніх з воронезькими тамбовських мужиків у 1921 році і ніколи, принаймні відкрито, не заперечував - проти того, що в очолюваній ним владній ієрархії величезну роль відігравали євреї й інші "чужинці"?
Між іншим, мало хто знає, що до 1917 року євреї займали у верхах більшовицької партії порівняно скромне місце - явно менш значне, ніж у партіях меншовиків і навіть есерів. Так, з тих чотирнадцяти євреїв, що були членами й кандидатами у члени більшовицького ЦК у 1917-1921 роках, усього лише двоє займали ці партійні посади в період з 1903 року (рік створення власне більшовицької партії) по 1916 рік - це Зинов'єв (з 1907 року) і Свердлов (з 1912 року). І особливо примітний той факт, що такі "цекісти" з 1917 року, як Троцький, Урицький, Радек, Іоффе, тільки в цьому самому році і увійшли-бо до більшовицької партії! Тобто виходить, що євреї особливо "знадобилися" тоді, коли йшлося вже не про революційну партію, а про владу...
Можна, звичайно, попросту пояснити це тим, що, мовляв, євреї зробили ставку на більшовицьку партію не тоді, коли це загрожувало урядовими репресіями, а тоді, коли сама партія готова була стати керівною. Однак, по-перше, більшовиків - порівняно, скажімо, з терористичною партією есерів - переслідували в дореволюційний час набагато менш жорстоко. А, подруге, 10 з 14 євреїв, що у 1917-1921 роках були членами і кандидатами в члени ЦК, усе-таки вступили до партії набагато раніш - ще до 1907 року. Словом, у тім факті, що до 1917 року більшовицька "верхівка" не була дуже вже "єврейською", а потім стала такою, відобразилася, треба думати, об'єктивна "закономірність". Особливо наочно вона виявилася у свєрідному пожовтневому "стрибку": з 29 цекістів (членів і кандидатів у члени ЦК), обраних на VI з'їзді, у 1917 році, було 6 євреїв (тобто не набагато більше однієї п'ятої частини) і 7 інших "неросійських" (усього "неросійських" майже половина), а з 23 цекістів, обраних на VII з'їзді, у 1918 році, - 8 євреїв (уже більш як третина) і 5 інших "неросіян" (тобто усього "неросіян" набагато більше від половини!).
Вище вже йшлося докладно про найбільш загальний "закон": у періоди великих смут для будь-якої країни характерний прихід до влади "чужинців". Більш конкретні міркування про "закономірності" приходу до революційної влади "чужинців" не раз висловлював Ленін: найбільше ясно і різко він говорив про це в одній особистій розмові, що відбулася наприкінці липня - початку серпня 1918 року, коли уже на всю силу вибухнула Громадянська війна:
"Російська людина добра, - говорив Ленін. - Російська людина вайло, тюхтій... У нас каша, а не диктатура... якщо повести справу круто (що абсолютно необхідно), власна партія стане на заваді: пхикатимуть, дзвонитимуть по всіх телефонах, учепляться за факти, перешкодять. Звичайно, революція гартує, але часу замало" [47]. Це, між іншим, збігається з цитованими вище словами чекістки, наведеними в спогадах дипломата Г. М. Михайлівського...
Передбачаю обурення багатьох читачів з цього приводу: от, скажуть вони, дивовижна постановка питання - замість "добрих" росіян треба поставити на чолі "чужинців", що будуть розправлятися без вагань! Подібне сприйняття цілком природне, але слід зрозуміти, що об'єктивне історичне завдання полягало все-таки не в якомусь самоцільному придушенні всілякого опору революційної влади, а (про що не раз йшлося в цьому моєму творі) у державотворенні, - зокрема, у подоланні розпаду країни, що почався після Лютого. Вище було вказано, що десятки тисяч російських офіцерів саме тому стали служити більшовицької владі; вони переконувалися на власному досвіді, що ані білі, ані тим більше "зелені" - тобто проводирі народних бунтів - фатально не можуть відродити в Росії державу...
Відомий лідер дореволюційної російської партії націоналістів В. В. Шульгін, який став потім одним з визначних ідеологів Білого руху, постійно і часом вкрай обурено писав про "єврейське засилля" у більшовицькій владі, про те, що євреї, як він визначив, "виявилися спинним хребтом і кістяком комуністичної партії", що вони "своєю організованістю і впертістю, своєю наполегливістю і волею... консолідували і зміцнили" [48]. Однак ще до закінчення Громадянської війни, у 1921 році, спроможний тверезо мислити Василь Віталійович недвозначно заявив, що саме більшовики "відновлюють військову могутність Росії... відновлюють кордони Російської держави до її природних меж" [49]. Він уточнював: "Звичайно, вони думають, що вони створили соціалістичну армію, що б'ється "в ім'я Інтернаціоналу", - але це дурниця. Їм тільки так здається. Насправді, вони відновили російську армію... Як це не дико, але це так... Прапор Єдиної Росії фактично підняли більшовики... Звичайно, Ленін і Троцький й далі сурмлять Інтернаціонал... Насправді їхня армія била поляків, як поляків. І саме за те, що вонивідхопили чисто російські області" (с. 515, 516; малася на увазі війна з Польщею Пілсудського в 1920 році).
І Шульгін прямо сказав про цілковиту безперспективність у тодішніх умовах програми Білого руху, що прагнув повернути до влади Установчі збори: "...російський парламент героїчних, відповідальних, надзвичайно сміливих рішень приймати не може... Їхня (більшовиків. -
Loading...

 
 

Цікаве