WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни - Реферат

Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни - Реферат

стабільність, спирався на підтримку збройних сил. За ними юридично була закріплена "подвійна функція" - військова і соціально-політична. Масовим інструментом забезпечення підтримки режиму Сухарто стали так звані "Функціональні групи" (ГОЛКАР), що об'єднали професійні, молодіжні, жіночі, релігійні та інші організації під урядовим контролем.
У зовнішній політиці після ліквідації спроби ліворадикального перевороту 30 вересня 1965 р. досить швидко було покладено край конфронтації з Малайзією, урегульовані стосунки із Сінгапуром (вийшов із малайзійської федерації у серпні 1965 р., площа - 647,5 кв. км, населення - 4 млн. чол. на 2000 р.) й натомість у жовтні 1967 р. розірвані дипломатичні відносини з КНР. Індонезійське керівництво наголосило, що країна не буде вступати у військові й політичні блоки, що азійські проблеми мають вирішувати самі народи континенту, без зовнішнього втручання. Це створило сприятливі умови для формування регіональної організації, що мала сприяти збереженню існуючих політичних режимів, покінчити з інспірованими Пекіном комуністичними повстанськими рухами та нейтралізувати невдоволення певних верств населення проамериканською орієнтацією урядів Малайзії й Філіппін.
8 серпня 1967 р. у Бангкоку на нараді міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін було проголошено створення Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її головними цілями і завданнями були визначені: прискорення економічного росту, соціального й культурного прогресу країн регіону; сприяння встановленню миру і стабільності в регіоні на основі дотримання справедливості у відносинах між країнами та відданості принципам Статуту ООН; активізація співпраці та взаємодопомоги у різних сферах (але не військовій) та ін.
Однак унаслідок відмінностей у рівнях розвитку, історичних традиціях, релігійних віруваннях та інертності мислення державних діячів протягом перших 8-ми років існування АСЕАН перебувала в анабіозному стані. Прихід комуністів до влади у країнах Індокитаю прискорив проведення у лютому 1976 р. на індонезійському о.Балі наради глав держав АСЕАН. Тоді був підписаний "Договір про дружбу і співпрацю в ПСА", що передбачав створення Високої ради на рівні глав зовнішньополітичних відомств для мирного урегулювання можливих конфліктів між членами Асоціації. "Декларація згоди" відкрила шлях до укладення наступного року компромісної угоди про преференційоване торговельне урегулювання на 71 вид товарів. Це започаткувало процес лібералізації торгівлі в рамках АСЕАН.
Незважаючи на неодноразові запевнення у тому, що АСЕАН є передусім економічним угрупованням, головною метою діяльності його учасників стало політичне співробітництво для зміцнення власних позицій у регіоні. У другій половині 70-х - 80-і рр. відбувався активний обмін військовими делегаціями всередині АСЕАН, Індонезія і Малайзія підписали угоду про спільну боротьбу з комуністичними повстанцями на кордоні, аналогічну угоду уклали також Малайзія й Таїланд. Усі члени АСЕАН на двосторонній основі регулярно проводили військові маневри, здійснювали стандартизацію озброєнь.
Але негативний досвід СЕАТО і СЕНТО утримував учасників Асоціації від надання їй форми військово-політичного союзу, натомість чималі зусилля АСЕАН були спрямовані на розширення організації й залучення до її складу держав Індокитаю. Після одержання 1 січня 1984 р. незалежності від Британії учасником АСЕАН став надзвичайно заможний султанат Бруней (має золотовалютних резервів на 70 млрд. дол. США і другий в АСЕАН рівень ВВП на душу населення - 18 тис. дол., площа - 5270 кв. км, населення - 336 тис. чол. на 2000 р.), а в 1995 р. до Асоціації приєднався В'єтнам, де відбувалося активне реформування економіки на ринкових засадах. У 1997 р. учасниками АСЕАН стали Лаос і М'янма, а у квітні 1999 р. - Камбоджа.
3. Сучасне внутрішнє й міжнародне становище країн регіону.
Своє 30-річчя у 1997 р. АСЕАН зустрічала із вражаючими економічними досягненнями: виробництво ВВП у 5-ти державах-засновниках зросло у середньому більш як у 20, а експорт - більш як у 70 разів. Проте за блискучим фасадом "нових індустріальних країн" крилося чимало невирішених політичних і суспільно-економічних проблем, які враз вибухнули після гучних святкувань ювілею. Чи не найголовнішою з них був репресивний характер правлячих авторитарних режимів, які виконали свою стабілізуючу роль і увійшли у гострий конфлікт із потребами лібералізації економічної та політичної систем.
На Філіппінах символом демократичного опозиційного руху став сенатор Бенігно Акіно, якого уряд змусив емігрувати. Під тиском західних держав і зважаючи на різке погіршення економічної ситуації, у 1983 р. Ф. Маркос змушений був дати дозвіл на повернення Б.Акіно до країни. Опальний сенатор повернувся до Маніли, але був одразу ж убитий невідомими під час виходу з літака в столичному аеропорту.
Скориставшись хвилею обурення, опозицію очолила вдова загиблого Корасон Акіно. На початку 1986 р. вона взяла участь у проведених під міжнародним тиском виборах. Результати виборів були сфальшовані на користь діючого президента, однак настільки грубо та нахабно, що повідомлення про "перемогу" Ф.Маркоса викликало на Філіппінах народне повстання. Частина армії відмовилася виконувати розпорядження скомпрометованого президента. Ф.Маркос у лютому 1986 р. змушений був емігрувати до США, де трьома роками пізніше помер.
Після втечі Ф.Маркоса президентський пост обійняла К.Акіно. За час її правління Філіппіни прийняли нову демократичну конституцію і розпочали проведення економічних реформ. Однак,реформування економіки супроводжувалося численними зловживаннями, у тому числі самої К.Акіно. На президентських виборах 1992 р. перемогу отримав генерал Фідель Рамос, кандидатуру якого в якості свого наступника підтримала К. Акіно.
У 90-х рр. на Філіппінах активізувалися партизанські рухи комуністів і мусульманських сепаратистів з Фронту визволення Моро на о.Мінданао, що вимагав створення окремої мусульманської держави. Попри намагання покращити економічну ситуацію в країні продовжувалася хронічна господарча криза. Унаслідок демократичних виборів у червні 1998 р. президентом Філіппін обрано професійного кіноактора колишнього віце-президента Джозефа Естраду. Він оголосив про намір запровадити програми оздоровлення економіки та цільової допомоги найбіднішим верствам населення. Та незважаючи на розпачливі намагання уряду подолати кризові явища, Філіппіни залишаються серед найбідніших країн світу.
В Індонезії (населення - 225 млн. чол. на 2000 р.) перехід до демократії почався набагато пізніше, під впливом фінансової кризи 1997-1998 рр., і набув драматичніших форм. Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства. Фінансова криза, що в другій половині 1997 р, охопила всю Південно-Східну Азію, болісно вдарила по Індонезії. Коли в січні 1998 р. інфляція перевищила 500%, в Джакарті та інших містах почалися масові заворушення. Уряд вислав на вулиці міст війська, які силою почали розганяти антиурядові мітинги. Особливе незадоволення населення викликало переобрання в березні того ж року національно-конституційними зборами М.Сухарто на черговий 5-річний президентський термін. У результаті зіткнень маніфестантів з армією та поліцією загинуло понад 500 осіб. Після трьох місяців постійних заворушень 21 травня 1998 р. М.Сухар то подав у відставку, передавши владу віце-президенту Хабібі. Але це не призвело до нормалізації внутрішньополітичної ситуації. Радикально налаштована частина опозиції зрештою домоглася обрання президентом країни навесні 2001 р. доньки першого глави незалежної Індонезії А.Сукарно - Мегаваті Сукарнопутрі.
Задеклароване урядами Індонезії та Філіппін бажання реформувати неефективні економічні системи серйозно гальмується відсутністю зовнішнього інвестування. Потенційні інвестори з недовірою ставляться до політично нестабільних режимів, які попри усунення правителів авторитарного типу, зберігають створені в минулому олігархічні структури та кланові угрупування в армії й поліції. Демократична опозиція в цих країнах роз'єднана й не мас чітких програм державного розвитку. На тлі великих, але бідних країн регіону вигідно вирізняються Малайзія і Сінгапур. Ці країни динамічно розвиваються за японською моделлю й мають усі шанси стати в майбутньому регіональними лідерами.
Loading...

 
 

Цікаве