WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Латинська Америка після війни за незалежність (до початку ХХ ст.) - Реферат

Латинська Америка після війни за незалежність (до початку ХХ ст.) - Реферат

близько половини її території анексувалося Бразилією та Аргентиною.
Чилі за підтримки Великої Британії, що отримала монопольне право на вивезення чилійської селітри, в 1879-1884 рр. вела другу Тихоокеанську (Селітряну) війну проти Болівії й Перу. Вчетверо менша за чисельністю, проте краще професійно підготовлена чилійська сухопутна армія захопила багату на селітряні родовища пустелю Атакама, що належала Болівії, й оволоділа перуанською столицею. В результаті переможної війни до Чилі відійшло 180 тис. кв. км багатої на селітру території Болівії, в результаті чого остання втратила вихід до Тихого океану, а Чилі посіла панівне становище на тихоокеанському узбережжі Південної Америки. Гірничовидобувна промисловість андських держав майже на століття потрапила в руки іноземних компаній, їхній соціально-економічний розвиток помітно загальмувався.
В останній третині ХІХ ст. швидко росла залежність регіону від іноземного капіталу, на 1876 р. заборгованість латиноамериканських республік лише британським банкірам становила 120 млн. ф ст. Розвинені капіталістичні держави були зацікавлені у збереженні в країнах Л.А. монокультурної економіки, заснованій на виробництві сировини. На селі консервувалися докапіталістичні форми виробничих відносин, загарбані у індіанців Ла-Плати, Чилі та Юкатану землі розпродувалися тільки крупними ділянками, що виключало можливість утворення прошарку фермерів. 90 % сільського населення залишилисябезземельними і змушені були наймитувати в латифундіях, частина селян емігрувала до міста, сформувавши резервну армію праці.
Інтенсивний ріст промисловості відбувався лише в Аргентині, Уругваї, Чилі та Мексиці, що значно випереджали інші латиноамериканські країни за темпами соціально-економічного розвитку. В Чилі провідною галуззю економіки стала гірничовидобувна промисловість, експлуатація родовищ міді й монополія на цінну мінеральну сировину - натуральну селітру відкривали перед урядом можливість інвестування капіталів у нові промислові об'єкти. Аргентина, Мексика і Уругвай, що мали сприятливі природні умови для великотоварного сільськогосподарського виробництва, використовували його в цілях накопичення капіталу. Велику роль у формуванні національного обличчя цих країн відіграла масова європейська іміграція, лише в Аргентину протягом 1880-1900 рр. прибуло біля 1,5 млн. чол.
У більшості латиноамериканських на кінець ХІХ ст. контроль над політичною владою зберігав блок латифундистів, торговельної буржуазії, консервативних військових і клерикальної верхівки. Водночас дедалі активніше про себе заявляла на політичній арені реформаторськи налаштована національна буржуазія, що кинула виклик пануванню олігархічних угруповань.Створені нею політичні партії (Прогресивна ліберальна, Демократична і Радикальна - в Чилі, Громадянський радикальний союз - в Аргентині, партія "Колорадо" - в Уругваї) проголосили своєю метою здійснення глибоких демократичних реформ.
Однією з перших латиноамериканських країн, де представникам середнього класу вдалося легально потіснити олігархічні угруповання і добитися політичної влади, стала Чилі. Президент Хосе Бальмаседа (1886-1891 рр.) виступив проти експансії іноземного капіталу і висунув гасло "Чилі для чилійців", за його правління були обмежені права католицької церкви, заохочувався розвиток освіти, розгорнулося будівництво залізниць, портів і громадських споруд. Але внутрішній реакції вдалося спровокувати антипрезидентський заколот і громадянську війну, Бальмаседа після поразки урядових військ покінчив життя самогубством.
В Аргентині, де протягом 70-х рр. завершилося створення централізованої держави, президент Домінго Сарм'єнто (1868-1874 рр.), прихильник ідей утопічного соціалізму, шляхом реформ у землеробстві, вівчарстві та будівництва шляхів намагався перетворити країну в розвинену капіталістичну державу. Він заохочував іміграцію, впроваджував протекціоністські заходи для захисту національної промисловості, заснував Національний банк і Академію наук, збудував сотні шкіл, лікарень і публічних бібліотек. Коли в 1880 р. влада в Аргентині повернулася до рук земельної й торгово-посередницької олігархії, Громадянський радикальний союз Іполіто Ірігойена, майбутнього президента країни очолив масові виступи трудящих.
У Бразилії під тиском офіцерів-республіканців у 1888 р. був прийнятий закон про звільнення рабів без компенсації їхнім власникам (але і без землі), а 15 листопада наступного року імператор Педру ІІ був скинутий, країна проголошена федеративною республікою. Право голосу було надане всім грамотним чоловікам, що досягли 21 року, у січні 1890 р. був виданий декрет про відділення церкви від держави.
На Кубі патріотичні сили об'єдналися в рядах створеної Хосе Марті Кубинської революційної партії (1892 р.), а 24 лютого 1895 р. на острові спалахнуло збройне повстання, що поклало початок національно-визвольній революції. Її рушійними силами стали середні верстви і селянство, вже у вересні 1895 р. Конституційна асамблея в одному із звільнених міст затвердила Основний закон, що проголошував відділення Куби від Іспанії та створення вільної й незалежної республіки. До початку 1898 р. Визвольна армія під командуванням ветерана попередньої війни за незалежність Антоніо Масео очистила від іспанських військ більшу частину острова.
США, звинувативши Іспанію в жорстоких репресіях проти повстанців і мирного населення Куби та у знищенні броненосця "Мейн" на гаванському рейді, пред'явили Мадриду ультиматум і 21 квітня 1898 р. почали бойові дії. 200-тисячна іспанська армія була блокована повстанцями і американським флотом, до кінця липня її опір було зламано. За Паризьким мирним договором від 10 грудня 1898 р. Іспанія передавала США Пуерто-Ріко, Гуам і (за 20 млн. дол.) Філіппіни та відмовилась від Куби. Але в січні наступного року американські війська окупували весь острів, а до конституції Куби 1901 р. під тиском Вашингтона було внесено поправку сенатора Платта, що надавала США "право" на окупацію острова з метою "захисту його незалежності". Лише після цього американські війська залишили країну, а 20 травня 1902 р. офіційно було проголошено Кубинську республіку. Із завершенням іспано-американської війни Л.А. вступила в новий етап свого історичного розвитку.
Loading...

 
 

Цікаве