WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Латинська Америка на сучасному етапі розвитку - Реферат

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку - Реферат

червні 1990 р. президентом Перу сина японського імігранта Альберто Фухіморі, раніше зовсім невідомого в широких колах. Наступного року він запровадив надзвичайний стан і приступив до політики жорсткої економії засобів, водночач лібералізувавши економіку та денаціоналізувавши державні підприємства. У квітні 1992 р. за підтримки військових Фухіморі розпустив конгрес, призупинив дію конституції й отримав диктаторські повноваження. Того ж року в результаті успішної антипартизанськоїоперації за грати потрапив лідер "Сендеро лумінозо" Абімаель Гусман.
Фухіморі вдалося призупинити падіння обсягу виробництва і знизити інфляцію з астрономічних до просто великих показників. Тому в 1995 р. він вдруге був обраний президентом Перу, перемігши колишнього генерального секретаря ООН Хав'єра Переса де Куельяра, а наступного року примусив конгрес усупереч конституції дозволити йому блотуватися втретє. Однак під час виборчої кампанії в квітні-травні 2000 р. різко загострився конфлікт між владою і опозицією, котра заявила про відсутність демократичних гарантій і закликала виборців до бойкоту виборів, які фактично мали безальтернативний характер. Офіційно Фухіморі переміг, але опозиція не визнала результати виборів і, зрештою, змусила його до втечі в Японію в грудні того ж року. На президентських виборах 3 червня 2001 р. у Перу переміг кандидат лівоцентристського руху "За майбутнє Перу" Алехандро Толедо.
В Болівії період військового правління закінчився, коли у жовтні 1982 р. збройні сили передали важелі правління лівоцентристському уряду Демократичної народної єдності, що перемогла на виборах двома роками раніше. Але ліві не змогли виробити послідовної стратегії виходу країни з глибокої економічної й політичної кризи, внаслідок розбіжностей усередині правлячого блоку в 1985 р. уряд пішов на дострокові вибори, що принесли перемогу Націоналістичному революційному руху, а його лідер і засновник Пас Естенсоро четвертий раз став президентом країни. Шляхом здійснення жорсткої неоліберальної політики, приватизації державної власності та залучення іноземних капіталовкладень йому і Санчесу де Лосада (президент у 1993-1997 рр.) вдалося добитися стабілізації фінансово-економічного становища країни, різкого зниження інфляції та помірного економічного зростання.
Хоча в 1997 р. президентом Болівії став екс-диктатор генерал Уго Бансер, засновник правоцентристської Націоналістичної демократичної дії, в міру консолідації політичної демократії та стабілізації економіки крайня фрагментація і поляризація партій почала зменшуватися, а ідеологічні відмінності між провідними з них поступово стиратися. Незважаючи на внутрішню неоднорідність, Націоналістична демократична дія, Націоналістичний революційний рух і Лівий революційний рух висловлюються за подібну неоліберальну економічну політику і самостійний міжнародний курс.
4. Центральноамериканський конфлікт і його урегулювання.
У той час як у 80-90-і рр. XX ст. практично всі південноамериканські держави стали на шлях неоліберальної модернізації економіки і формування плюралістичної політичної системи, прискореної інтеграції та впевненого виходу на зовнішньополітичний ринок, Центральна Америка протягом останньої чверті минулого століття звертала увагу всього світу кривавими громадянськими війнами, гучними політичними вбивствами, жахливим терором ультраправих воєнізрваних угруповань, перетворенням у перевалочний пункт світової наркоторгівлі.
Тогочасна Центральна Америка стала осередком притаманних усьому регіону економічних і політичних проблем, реалізація програми "Союз заради прогресу" тут мала ще менші здобутки, ніж у Південній Америці. Економічне зростання 70-х рр., яке спиралося на середній клас, що розширювався, притінилося внаслідок загального світового спаду, а місцеві олігархії відчайдушне трималися за владу, не бажаючи піти на найменші поступки і реформи.
Ситуація ускладнювалася тим, що офіційний Вашингтон занадто перебільшував міру кубинського і радянського втручання у центральноамериканські справи, спрямовуючи свої зусилля на подолання наслідків конфлікту - розповзання марксизму в Західній півкулі, а не на усунення його витоків - безвідрадного животіння абсолютної більшості населення.
Реальне ж становище кастрівської Куби (111 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), що так і не стала справжнім регіональним "центром сили", погіршувалося з кожним роком. Щорічні темпи приросту острівної економіки протягом 70-х рр. зменшилися з 10 % до 4 %, гостро відчувався дефіцит продовольства, палива, житла і траспорту, які значно подорожчали, а ліквідація дрібного підприємництва створила численний і нужденний люмпен-пролетаріат. Ситуація стала катастрофічною, коли після відвідин Гавани у 1989 р. М.Горбачов помітно зменшив Кубі допомогу (на той час країна отримувала щорічно радянських субсидій на 6 млрд. дол.), а торгівля з країнами Центрально-Східної Європи повністю припинилася. Громадські служби на острові прийшли в занепад, промислові підприємства масово закривалися внаслідок нестачі палива, а також замовлень, не виплачувалась зарплата робітникам і службовцям, посилилась еміграція.
Але, запровадивши режим жорсткої економії, режим Фіделя Кастро вистояв, незважаючи на триваючу економічну блокаду з боку США. Більш того, в останні роки кубинська економіка стала однією з найдинамічніших у Л.А.: ВНП країни у 1999 р. виріс на 6,2 %, а у 2000 р. - на 5,5 %, На рубежі 80-90-х рр. опозиційно налаштовані елементи громадськості спробували зареєструватися у законному порядку на підставі конституції та Закону про асоціації, створивши Соціал-демократичну партію, Кубинську партію за права людини та ін. Але уряд відмовив їм у реєстрації, час від часу піддаючи репресіям активних прибічників опозиційних організацій. Більшість радикальних противників режиму скористались лібералізацією еміграційного законодавства в середині 90-х рр. і залишили острів.
Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися після перемоги в Нікарагуа (129,5 тис. кв. км, 5 млн. чол.) 19 липня 1979 р. Сандіністської народної революції. У Державній раді післясомосівської Нікарагуа від початку провідну роль відігравало марксистсько-ленінське керівництво Сандіністського фронту національного визволення, найвпливовішими представниками котрого були прибічники жорсткої лінії - засновник організації Томас Борхе та брати Умберто і Даніель Ортеги. Щоправда, вони виявилися набагато прагматичнішими від своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рівень політичного плюралізму і зберігши приватну власність, але прагнули до побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь реальною владою.
Сандіністська революція співпала в часі з приходом до влади на крихітній Гренаді (340 кв. км, 90 тис. чол.) в результаті народного повстання марксистського Руху Новий Джуел (Об'єднаний похід за заможність, освіту і
Loading...

 
 

Цікаве