WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки - Реферат

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки - Реферат

на 2000 р.), коріння котрого сягало доколоніальних часів. Локальні етнічні зіткнення, що відбувалися в 1954 і 1959 рр., набули особливої сили після проголошення 1962 р. незалежності колишніх бельгійських колоній Руанди та Бурунді (27,8 тис. кв. км, населення - 6 млн. чол. на 2000 р.). У цих країнах протягом 12-ти років тривали етнічні чистки, під час яких хуту вигнали з Руанди значну частину тутсі й організували масове знищення представників цієї народності. Внаслідок такого геноциду й опору тутсі лише протягом 1993 - червня 1994 рр. загинуло більше 1,5 млн. чол.
У відповідь на звірства міліції хуту в Руанді, тутсі-емігранти, спираючись на підтримку Уганди, влітку 1994 р. розгромили армію хуту і захопили владу в цій країні, а через 2 роки формування тутсі вчинили державний переворот у Бурунді. Біля 2 млн. руандійських і бурундійських хуту втекли до східно заїрської провінції Ківу, де зберегли свою організацію й армію, створивши державу в державі. Користуючись підтримкою місцевої влади, вони розпочали підготовку до реваншу, а в якості об'єкту для помсти обрали місцевих тутсі. Щоб себе захистити, останні організували власні збройні загони і в жовтні 1996 р. підняли повстання, підтримане "Союзом демократичних сил визволення Конго" на чолі з колишнім соратником Че Гевари Лораном Кабілою.
Війська Л.Кабіли за підтримки урядів Бурунді та Руанди встановили контроль над Східним Заїром і розгорнули стрімкий наступ на столицю держави - Кіншасу. 17 травня 1997 р. вони поклали край 32-літньому авторитарному правлінню президента Мобуту, котрий знайшов притулок у Марокко й помер восени того ж року. Новий заїрський уряд отримав військово-політичну допомогу від колишніх держав "соціалістичної орієнтації" - Анголи, Зімбабве, Намібії та Республіки Конго. Л.Кабіла, який розсварився зі своїми союзниками-тутсі, проголосив курс на національну реконструкцію ДРК на основі соціально зорієнтованої ринкової економіки, а у зовнішній політиці зробив наголос на ідеях панафриканізму й континентальної солідарності. Після вбивства змовниками Л.Кабіли у березні 2001 р. ДРК очолив його син - генерал-майор Жозеф Кабіла.
3. Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці.
Упродовж 50-б0-х рр. у ПАС відбувалися процеси, цілком протилежні за своєю суттю до загальної тенденції деколонізації. У результаті виборів 1948 р. новим керівником держави став висуванець праворадикальної Національної партії Даніель Малан, який приступив до створення системи расової сегрегації, що отримала назву апартеїд (від "апартхайд", що на мові африкаанс означає "відрубність"). Парламент країни прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві зносини між представниками різних рас, спільне проживання та спільну господарську діяльність. Для білих та чорношкірих було визначено окремий транспорт, місця публічного користування тощо.
У 1959-1963 рр. у країні створено десятки бантустанів - територій, призначених для виключного проживання чорної більшості, що мали часткову автономію. Вони становили лише 13,7% території країни, але там проживало 68% мешканців країни, для чорношкірих працівників підприємств за межами бантустанів передбачалося право тимчасово мешкати без родин у спеціально визначених тимчасових таборах. Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), який до кін. 50-х рр. користувався переважно мирними парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Але, зважаючи на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на поч. 60-х рр. до керівництва АНК прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою. Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув'язнення.
Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Вервурда оголосив у березні 1961 р. про вихід ПАС зі складу Британської Співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалежність країни під назвою - Південно-Африканської Республіки (1,22 млн. кв. км, населення - 43,5 млн. чол. на 2000 р.). Після придушення спалаху антиурядових виступів у середині 60-х рр. у ПАР почався період відносного спокою. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб "випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1974 р. в ПАР виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої став харизматичний зулуський лідер Мангосуту Бутелезі. "Інката" оголосила про намір лояльно ставитися до існуючого уряду та діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала рішучий супротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими партіями в боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.
Зовнішньополітичне затишшя закінчилося після проголошення біля кордонів ПАР нових незалежних держав - Анголи, Мозамбіку таЗімбабве. АНК одразу ж створила на їхній території вишкільні табори та військові бази. Поява "тилу" дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою бойову організацію - "Умконто ве сізве" ("Спис народу"), що займалася саботажем на транспорті й промислових об'єктах та індивідуальним терором. Реагуючи на посилення урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала міжнародне ембарго на торгівлю з ПАР. Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу спецслужб та загонів цивільної самооборони білих із політикою поступок, уряд ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом бантустанам на своїй території: Транскею, Сіскею, Бопутатсвану та Венді. Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напівдержавних утворень.
У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із сусідніми країнами, на території яких розташовувалися бази АНК. Поряд із економічними санкціями, Преторія періодично вдавалася до обмежених військових акцій, висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх командос. Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР спробував нав'язати співпрацю з некомуністичними режимами в Заїрі та Малаві.
Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати владу винятково насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої меншості вдався до наступних кроків, що мали нормалізувати ситуацію в країні. Упродовж 1982-1986 рр. було ліквідовано практику "малого апартеїду", який полягав у системі побутових обмежень і викликав особливий супротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано низку громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до існуючого режиму, дозволено спільне членство білих і чорношкірих у політичних організаціях, а також скасовано заборону шлюбу та статевих контактів між представниками різних рас. Однак, у силі залишилася заборона, яка передбачала окреме проживання білого та кольорового населення.
У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення окремих палат парламенту для кольорових та азіатів. Хоча
Loading...

 
 

Цікаве