WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки - Реферат

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки - Реферат

країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р. було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.
Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. - Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8 млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.
2. Міждержавні й етнічні конфлікти в регіоні.
У 70-х роках на півночі Східної Африки ("Африканському розі") відбулася низка кривавих міждержавних та внутрішніх конфліктів. Найбільшим джерелом напруження в регіоні була перманентна політична криза в Ефіопії. Ще в 1961 р. християнська більшість країни зіткнулася з відцентровим сепаратистський рухом у заселеній переважно мусульманами приморській провінції Еритреї. За рішенням ООН ця територія упродовж 1952-1961 рр. знаходилася під управлінням Аддис-Абеби, а згодом була Ефіопією анексована. Тоді ж усе чіткіше почав вимальовуватися конфлікт Ефіопії із Сомалі, яке вимагало передачі населеної мусульманами прикордонної провінції Огаден.
Незадоволені постійними поразками в боротьбі з еритрейськими партизанами, ефіопські військові 12 вересня 1974 р. вчинили державний переворот, усунувши від влади перестарілого імператора Хайле Селассіє. Повсталі створили Координаційний комітет збройних сил (ДЕРГ), що складався із 120 полковників та генералів. Однак новостворений революційний уряд виявився нестійким. У ході жорстокої боротьби за владу із середовища заколотників висунувся полковник Менгісту Хайле Маріам, який 2 лютого 1977 р. здійснив наступний переворот і, одноосібно очоливши уряд, наказав розстріляти своїх політичних противників прозахідної орієнтації. У травні 1977 р. М.X.Маріам уклав угоду про дружбу та співробітництво з СРСР, після чого розпочав соціальні реформи радянського зразка. Унаслідок цих подій СРСР припинив допомогу еритрейцям та Сомалі й переорієнтувався на підтримку Аддис-Абеби, що стала його вірним союзником у регіоні.
Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними переворотами, улітку 1977 р. Сомалі зробило спробу силою повернути собі Огаден. Ситуація для Ефіопії ускладнилася тим, що в цей же час підтримані Суданом та Саудівською Аравією еритрейці майже повністю витіснили урядові війська зі своєї території та блокували оточені в портах на Червоному морі ефіопські гарнізони. Несподіванкою для уряду стала поява власного сепаратистського руху в провінції, заселеній народом тигре. Головною причиною незадоволення федеральним урядом була катастрофічна ситуація із забезпеченням населення продуктами. Ефіопський марксистський режим утримався при владі завдяки допомозі з боку СРСР зброєю та прибуттю до країни 17-тисячного контингенту кубинських військ. Восени 1977 р. Аддис-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних літаків, зенітні системи та іншу військову техніку на загальну суму 1 млрд. доларів. У лютому 1978р. за підтримки пілотованої радянськими льотчиками авіації та за участі кубинців ефіопська армія звільнила Огаден, а роком пізніше повернула контроль над провінціями Тигре та Еритреєю.
Військові перемоги викликали ейфорію у керівництва Ефіопії, яке одразу ж після закінчення бойових дій взялося за економічні та соціальні реформи. Було націоналізовано промисловість, а в сільській місцевості проведено поголовну колективізацію. Неефективне господарювання, яке збіглося в часі з надзвичайною засухою, призвело в 1984-1985 рр. до страшного голоду, в результаті якого померло понад мільйон осіб, у 1988 р. відновився активний партизанський рух в Еритреї та Тигре. Ситуація уряду стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубинських військ та припинення радянської військової допомоги. На півдні Ефіопії проти центрального уряду повстав народ оромо. На. кінець 1989 р. урядові війська контролювали лише центральну частину Ефіопії. Унаслідок досягнутих на переговорах у Лондоні домовленостей полковник М.X.Маріам 21 травня 1991 р. зрікся влади і виїхав у Зімбабве, а Аддис-Абебу зайняли підрозділи тигре. Тимчасовим лідером Ефіопії (1127 тис. кв. км, населення - 64 млн. чол.) став лідер Революційно-демократичного фронту ефіопських народів Мелес Зенауі (з серпня 1995 р. - прем'єр-міністр Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія). 24 травня 1993 р. Еритрея (121 тис. кв. км, населення - 4 млн. чол. на 2000 р.) проголосила незалежність.
Найбільшим етнічним конфліктом постколоніальної Африки стала громадянська війна в одній із найбагатших та найбільш населених країн континенту Нігерії. Після мирного здобуття 1 жовтня 1960 р. нею незалежності у країні почався період політичної нестабільності. У Нігерії, де проживало майже 200 різних народів, етнічні проблеми наклалися на релігійні та соціальні. Серед найбільшихнародів країни три - фульбе, йоруба та хауса - сповідують мусульманство, а представники четвертого - ібо - є в основному християнами-католиками. Упродовж 1962-1966 рр. у Нігерії відбулося три військові перевороти, економіка країни майже повністю розвалилася, почався політичний хаос. Голова уряду Нігерії начальник штабу армії підполковник Якубу Говон лише номінально зберігав контроль над територією країни, яка все більше перетворювалася в конгломерат заселених різними етнічними групами територій.
У відповідь на переслідування ібо з боку етнічних груп фульбе, йоруба та хауса, підполковник Одумегву Оджукву оголосив 30 травня 1967 р. незалежність заселених цим народом південно-східних територій країни. Проголошена держава отримала назву Біафра і навіть була визнана Танзанією, Габоном, Кот-д'Івуаром, Замбією та Гаїті. У свою чергу, нігерійський уряд підтримували СРСР, США та Велика Британія. Запросивши військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, незалежна Біафра оборонялася до січня 1970 р. Просування нігерійських федеральних урядових військ углиб Біафри супроводжувалося геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон жертв. Але після перемоги глава Нігерії Я.Говон зробив усе від нього залежне, щоб уникнути етнічної помсти і якнайшвидше залікувати завдані війною рани.
Іншим трагічним моментом в історії сучасної Африки став етнічний конфлікт між тутсі-скотарями та хуту-землеробами в Руанді (26,3 тис. кв. км, населення - 7,2 млн. чол.
Loading...

 
 

Цікаве