WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки - Реферат

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки - Реферат

найманців швидко створити сильну армію. У громадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні суперечки переплелися з традиційною племінною ворожнечею. Через неодноразові акти геноциду, що здійснювалися обома з воюючих сторін, до Конго було введено спочатку бельгійські війська, а згодом і міжнародні сили ООН.
Після того, як П.Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у. Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965 р., єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт військ ООН. У кінцевому результаті у листопаді 1965 р. влада опинилася в руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім'я на африканське Сесе Секо. У країні було проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на місцеві, а в 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 1998 р. - Демократична Республіка Конго, площа - 2345 тис. кв. км, населення - 52 млн. чол.).
У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та Ріо-Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі, де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до листопада 1975 р., коли Іспанія оголосила про передачу цієї території під спільне управління Мавританії та Марокко, проте через 4 роки Мавританія відмовилася від наданих їй прав. 27 лютого 1976 р., за день до остаточного припинення іспанської присутності у Західній Сахарі ліворадикальний Народний фронт визволення Сегіет-ель-Хамра і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку (нині визнана більш як 70-ма державами). Отримавши підтримку від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО розпочав партизанську війну проти марокканських військ. З перемінним успіхом боротьба тривала до вересня 1991 р., коли було підписано перемир'я. Але процес підготовки передбаченого РБ ООН референдуму щодо самовизначення населення Західної Сахари й ідентифікації його потенційних учасників суттєво не просунувся, передусім у результаті розбіжностей сторін стосовно критеріїв, на підставі котрих має здійснюватися реєстрація цієї категорії осіб.
Останньою з європейських держав, що на поч. 70-х рр. зберігала африканські колонії, була Португалія, проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише у повоєнний період 400 тис. осіб. Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіньо Нето, що перебував під сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. було створено Народний союз Анголи, на основі якого 1962 р. виник прокитайський Народний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні суперечки з ФНЛА вийшла група Жонаса Савімбі, який утворив прозахідний Народний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). З 1964 р. проти португальського панування боровся марксистський Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО).
Але, незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише після того, як у квітні 1974 р. у результаті безкровної "революції гвоздик" у метрополії від влади було усунуто диктаторський режим Марцелло Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амілкаром Кабралом партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголи, Мозамбіку, Островам Зеленого мису та Островам Сан-Томе і Прінсіпі.
Хоча 31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана уряду, до якого ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УН1ТА, коаліція виявилася винятково нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська війна. Політичний хаос змусив колишню метрополію евакуювати з країни близько 300 тис. білих португальців, котрі, як правило, займали відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора Анголи зазнала паралічу. Серед сторін ангольського конфлікту ініціативу відразу ж захопила МПЛА, яка, контролюючи столицю, проголосила створення Народної Республіки Ангола (1247 тис. кв. км, населення - 10 млн. чол. на 2000 р.) на чолі з президентом А. Нето. Під час збройного конфлікту з конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф.Кастро вислав до Анголи 15 тис. солдат, відібраних за кольором шкіри, крім того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.
Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА й УНІТА терпіли поразку за поразкою, невелика територія на крайньому південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафриканських командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до влади в США адміністрації Р.Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в 1987-1988 рр., однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної опозиції, й після згортання програм допомоги від СРСР Луанда змушена була піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських військ, яка остаточно закінчилася через 3 роки. За посередництвом США та СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш і лідер УНІТА Жонас Савімбі підписали угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у вересні наступного року під наглядом представників ООН. Цілком неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши їхнього результату, Ж.Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив.
Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення - 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площаоброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.
Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.
Поворотним моментом в історії
Loading...

 
 

Цікаве