WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Загострення політичного протистояння в Латинській Америці у 60-70-і рр. XXст. - Реферат

Загострення політичного протистояння в Латинській Америці у 60-70-і рр. XXст. - Реферат

міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").
Вона була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів.
Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації.
3. Особливості політичної боротьби в країнах регіону.
Авторам "Союзу заради прогресу" не вдалося послабити соціальну напругу в регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих військових переворотів: у 1963 р. - в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, наступного року - в Бразилії та Болівії, в 1966 р. - в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним скасуванням чинності конституції, "призупиненням" демократичних гарантій і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.
Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу. На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого "Андського проекту" очолити Армію національного визволення і перебрати на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку 70-х рр. урядовим силам за активного сприяння США вдалося подолати першу хвилю герильї (іспанською - "партизанська війна"), але вона спричинила глибокі зрушення в суспільній свідомості.
У середовищі латиноамериканської католицької церкви виникли ліві течії, чиї представники виступали за глибокі соціально-економічні перетворення і нерідко брали безпосередню участь у революційному русі (Рух імені Каміло Торреса). Друга Генеральна асамблея Латиноамериканської ради єпископів у Медельїні у серпні-вересні 1968 р. визнала невідкладну потребу глибоких суспільних змін у Л.А. Найрадикальніше налаштовані служителі культу відверто виступали проти "офіційної" церкви, ратуючи за її кардинальне оновлення шляхом повернення до принципів раннього християнства.
Характерною рисою суспільного життя Л.А. другої половини 60-х - 70-х рр. стало зміцнення позицій і вихід на перший план лівонаціоналістичної течії у збройних силах. Феномен активної участі латиноамериканської армії в державно-політичному житті (до початку 80-х рр. збройними силами було здійснено біля 580 державних переворотів, більше 100 з них припало на час після Другої світової війни) пояснюється тим, що після Визвольної війни початку XIX ст. нові південноамериканські держави, розв'язавши кілька міжусобних війн, не стикалися із зовнішньою загрозою. Тому їхні армії взяли на себе роль внутрішньополітичної сили, а не виконання функцій із забезпечення національної оборони. Офіцери з властивими їх касті консерватизмом і власними соціальними амбіціями, що підмінили більш відповідальне несення військової служби, бачили в собі хранителів, "хресних батьків" держави, причому держави непорушної, яка зберігає статус-кво.
Але з ростом чисельності збройних сил відбувалася демократизація офіцерського складу, військові почали розуміти всю неблаговидність своєї участі у так званих "антипідривних діях", під прикриттям котрих нерідко здійснювалася розправа з патріотичними силами. Цьому сприяло і неупереджене вивчення проблем національної дійсності у військово-дослідних центрах. У гострих суспільно-політичних конфліктах 60-70-х рр. військо нерідко ставало на бік демократичної опозиції, вперше це сталося наприкінці квітня 1965 р., коли підрозділи домініканської армії на чолі з полковником Деньо Кааманьо виступили проти проамериканської хунти на захист демократичної конституції. Лише відрядивши на острів 30-тисячний корпус і так звані "міжамериканські збройні сили", США вдалося утриматиДомініканську Республіку під своїм контролем.
Але невдовзі військові режими лівореформістської орієнтації прийшли до влади у жовтні 1968 р. в Перу на чолі з генералом Хуаном Веласко Альварадо (1909-1977 рр.) та в Панамі на чолі з генералом Омаром Торріхосом (1929-1981 рр.), у вересні наступного року - в Болівії (генерал Овандо Кандія, в жовтні 1970 р. президентом країни став генерал Хуан Торрес), в 1972 р. - в Еквадорі (генерал Родрігес Лара) та Гондурасі (генерал Лопес Арельяно). Протягом недовгого часу свого існування вони здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення умов життя народних низів і захист національних інтересів.
Так, Революційний уряд збройних сил Перу законом 1969 р. встановив максимум землеволодіння у 15-150 га зрошувальних земель (в залежності від природно-кліматичних зон) і ліквідував усі форми феодальної експлуатації, включно з відробітковою рентою і особистими послугами за користування угіддями. За невелику плату, а з початку 1973 р. -безкоштовно, вилучена земля передавалась безземельним і малоземельним селянам, які об'єднувалися в кооперативи або общини. Згідно Основного закону про промисловість були одержавлені її головні галузі, а закон про промислову общину передбачав участь представників трудящих в управлінні крупними і середніми підприємствами. У відповідності з планом "Інка" нафтопромисли, телефонно-телеграфна мережа і залізниці були націоналізовані, здійснена "перуанізація" банківської системи і встановлений державний контроль над валютними операціями.
Аналогічні соціально-економічні перетворення відбулися і в Панамі, а у вересні 1972 р. її Національна асамблея ухвалила нову конституцію, в котрій зафіксовано, що "територія країни ніколи не може бути віддана чи вивласнена, тимчасово або частково, іноземній державі". Тоді ж розпочався новий тур американо-панамських переговорів, котрі увінчалися підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору про його постійний нейтралітет та функціонування. Вони передбачали відміну всіх раніше укладених угод щодо каналу, перехід його з 1 січня 2000 р. під повний контроль Панами і ліквідацію американської зони каналу. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення загрози судноплавству Панамським каналом.
Помітний слід в історії Л.А. минулого століття залишив уряд блоку Народної єдності в Чилі (вересень 1970 - вересень 1973 рр.) за участю соціалістів, комуністів, соціал-демократів і радикалів під керівництвом президента Сальвадора Альєнде (1908-1973 рр.). Це була досить смілива, проте економічно не прорахована, спроба конституційного, парламентського і поступового переходу до соціалістичних відносин. Але кривавий військовий переворот, здійснений головнокомандувачем сухопутними військами країни генералом Аугусто Піночетом (1915р. нар.), поклав їй край. У цілому ж на кінець 70-х рр. майже % населення Л.А. проживало під владою військових диктаторських режимів, переважно правоконсервативних, - Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Уругвай, Парагвай, Нікарагуа, Гватемала, Сальвадор і Гаїті. Зрозуміло, що така ситуація була аномалією суспільного розвитку і рано чи пізно мала змінитися.
Loading...

 
 

Цікаве