WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Деколонізація країн Північної Африки - Реферат

Деколонізація країн Північної Африки - Реферат

з такою агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване в співпраці з ними мирне населення. До 1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250 тис. осіб. У свою чергу, повстанці відповідали не менш кривавими акціями проти французького населення країни.
У 1955 р, бажаючи ліквідувати бази повстанського руху французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції". З цих районів виселяли все населення, нищили розташовані там криниці й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення поставок зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою "лінія Моріса". На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака Сустеля кількість задіяних до антипарти-занських дій військ була збільшена до 225 тис. солдат та офіцерів. Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики "війни в місті". Головним форпостом ФНВ стала Казба - арабські квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну", влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у співпраці з ними арабів.
Незважаючи на великі фінансові видатки, з якими було пов'язано продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. у Сахарі нафтових родовищ. Але попри постійну тактичну перевагу, французькі війська в Алжирі зустрілися з невдачами стратегічного характеру. Як і під час "брудної війни" в Індокитаї, в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та методів її ведення. Щоб захиститися від звинувачень, військові вдавалися до розпачливих пропагандистських кроків. Бажаючи продемонструвати журналістам відсутність довготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були основним методом допиту полонених партизанів, генерал Массю, а згодом і численні офіцери його дивізії добровільно піддавали себе аналогічним тортурам. Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо із середовища лівоорієнтованої інтелігенції. Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські та азійські країни, лише з великими труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною Асамблеєю ООН рішення, яке б засуджувало алжирську війну.
Побоюючись державного перевороту, президент Французької республіки Рене Коті у травні 1958 р. звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким уособицям. Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією сприйняли прихід до влади Ш. де Голля, однак уже під час першого свого візиту до колонії па початку червня 1958 р. генерал висловився за зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їхнього расового чи етнічного походження, і проведення конституційного референдуму. На референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення колонії проголосувала за план збереження Алжиру в складі Франції з одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд запропонував широкомасштабний план економічної розбудови Алжиру, зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь арабам, будівництво житла та створення робочих місць.
Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль наприкінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення. 29 січня 1960 р. він підтвердив право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% - у самій Франції. Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери французької армії створили Організацію секретної армії, яка здійснила 21 квітня 1961 р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик генералів-бунтівників відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до збунтованих елітних спецпідрозділів. Перекинувши з метрополії до Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив заколот. Було заарештовано більшість причетних до змови генералів, а ОАС, у свою чергу, організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру.
Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності розпочалися а Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі 1 липня того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 90% учасників проголосувало за відокремлення від Франції, але водночас Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Париж зберігав на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.
25 вересня 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (площа - 2,4 млн. кв. км, населення - 31 млн. чол. на 2000 р.), нова держава з перших днів свого існування стала на шлях радикальних реформ. ФНВ взяв курс на побудову "соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу", нова влада здійснила аграрну реформу, в ході котрої селяни за незначний викуп і при умові вступу в кооператив отримували конфісковану землю. Націоналізація нафтових і газових родовищ певною мірою стабілізувала економіку країни, у відносно короткий термін були створені основи сучасноїіндустрії.
Але вже наприкінці 70-х рр. 5-річні плани з настановою на індустріалізацію країни виявили неефективність державної економіки, котра до певного часу гасилася прибутками від нафти. Кооперативи та інші форми колективної праці на селі також стали нерентабельними, після евакуації 800 тис. колоністів самодостатній у продовольчому відношенні Алжир став задовольняти свої потреби у продукції сільського господарства лише на 30 %. З кінця 80-х рр. керівництво АНДР приступило до переведення господарства на рейки ринкової економіки, були зняті обмеження на іноземні інвестиції, включно з вивезенням прибутків, прийнято рішення про допущення іноземного капіталу у нафтогазову промисловість. У результаті здійснення у 1988 р. чергової аграрної реформи державні господарства соціалістичного типу були розпущені, а на їхній основі створено бл. 22 тис. дрібних кооперативів, частина земель була передана одноосібникам. Після прийняття у лютому 1989 р. нової конституції країни, що дозволяла багатопартійність, Алжир зіткнувся з фундаменталістською загрозою, коли на дострокових парламентських виборах у грудні 1991 р. перемогу здобув Ісламський фронт порятунку. Але військові анулювали результати виборів,
Loading...

 
 

Цікаве