WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Деколонізація країн Північної Африки - Реферат

Деколонізація країн Північної Африки - Реферат


Реферат
на тему:
Деколонізація країн Північної Африки
1. Проголошення незалежності Лівії.
Друга світова війна призвела до посилення національно-патріотичного руху в країнах Великого Магрибу (Арабського Заходу) - Тунісі, Алжирі, Марокко (власне Магриб), Лівії, Мавританії й Західній Сахарі. Франція, що володіла більшістю з них, була скомпрометована поразками на першому етапі війни і вже не могла зберігати свій контроль над регіоном у незмінній формі. У ході Паризьких мирних переговорів було вирішено, що доля італійських колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як упродовж року після введення в дію мирного договору країн-переможниць з Італією. Після того як 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією набрала чинності, було створено спеціальну комісію в складі заступників міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній. Після тривалих суперечок навесні 1949 р. вдалося досягти угоди про тимчасове збереження італійської присутності в Тріполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління відповідно Британії та Франції. Однак через супротив СРСР та арабських країн, у яких активно діяли лівійські еміграційні патріотичні організації, цей план не затвердила Генеральна Асамблея 00Н.
Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену "сенусійя", що відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі одразу ж виступив з вимогою об'єднанім Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни Національними зборами, в яких мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан. Підготовка до проголошення незалежності мала відбуватися під наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної ради. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір "сенусійї", 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії (площа - 1,76 млн. кв. км, населення - 5 млн. чол. на 2000 р.).
Бідна природними ресурсами Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз з Британією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз, взамін Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією і США, а з відкриттям нафтових родовищ на поч. 60-х рр. майже ? території країни на украй пільгових умовах було віддано під концесії ТНК. Потік нафтодоларів сприяв зміцненню позиції конституційної монархії й дозволяв вирішувати численні соціальні проблеми. Але в надрах багатіючої країни визрівала змова, нитки котрої вели до підпільної організації "Вільні офіцери", що була створена на зразок єгипетської.
Військовий переворот, здійснений групою молодих офіцерів на чолі з 27-річним капітаном Муамаром Каддафі 1 жовтня 1969 р., виявився раптовим для короля Ідріса, що перебував на лікуванні у Туреччині. Коли король зрозумів, що монархія впала, він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту і оголосив, що вважає себе звичайним лівійським громадянином. Там же, в Каїрі, Ідріс помер 25 травня 1983 р. у віці 93-х років. М.Каддафі, екстреміст за натурою, очоливши Раду революційного командування, жорсткою рукою приступив до здійснення радикальних реформ, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народу. Свої позиції лівійський лідер виклав у 1973-1979 рр. у "Зеленій книзі", де намагався переконати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють через систему прямої народної демократії - джамахірії.
У рамках офіційного курсу на побудову в країні "дійсно соціалістичного суспільства", що спирається на ісламські цінності, в Лівії була здійснена низка важливих реформ: націоналізовані нафтова промисловість, іноземні банки й компанії, підвищений мінімум зарплати, запроваджена безплатна освіта й медичне обслуговування, обмежена приватна власність на нерухомість, значна частка внутрішньої й зовнішньої торгівлі перейшла до рук держави. У березні 1977 р. була проголошена Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, офіційно скасовані держава, уряд і політичні партії, парламент у його класичній формі. Правом законодавчої ініціативи були наділені первісні народні зібрання, що об'єднують усе доросле населення країни за територіальним принципом, їхні секретарі й представники громадських організацій щороку збираються на сесії Загального народного конгресу для остаточного формулювання законів. Директиви лідера Революційного керівництва СНЛАД М.Каддафі обов'язкові для виконання.
Спираючись на проголошену в "Зеленій книзі" "третю світову теорію", лівійське керівництво енергійно підтримувало всі "антиімперіалістичні" збройні партизанські й терористичні угруповання, від палестинських до ірландських, створивши на своїй території бази для їхнього навчання й спорядження. У березні-квітні 1986 р. США, звинувативши Лівію в підтримці міжнародного тероризму, завдали ракетно-бомбових ударів по містам Тріполі, Бенгазі й Сирт. А в листопаді 1991 р. Велика Британія, США і Франція висунули до СНЛАД обвинувачення у причетності її громадян до вибухів американського і французького авіалайнерів у 1988-1989 рр. 31 березня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила проти Лівії санкції щодо зниження рівня дипломатичного представництва, припинення військово-технічного співробітництва і авіасполучення. Через півтора роки вони були доповнені заморожуванням лівійських авуарів, забороною на експорт до країни окремих видів устаткування для нафтовидобувної промисловості та ін. Ситуацію вдалося частково розблокувати після того, як навесні 2001 р. М.Каддафі дав згоду на те, щоб два лівійці, підозрювані в організації у грудні 1988 р. американського авіалайнера, з'явилися на виїзну сесію шотландського суду в Нідерландах.
2. Національно-визвольна війна в Алжирі.
Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції активно вилинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-патріотичного руху. Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен-Белли підтримував дружні стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями. У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт національного визволення, який також очолив Ахмед Бен-Белла, уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Силам повстанців протистояли 30 тис. солдат та жандармів, розквартированих у країні, важливим був і той момент, що саме в Алжирі, а Сідді-бель-Аббес, знаходилася штаб-квартираІноземного легіону. Європейські колоністи становили 11% населення Алжиру і займали ключові посади в його господарстві. Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість європейських поселенців не допускали навіть думки про його незалежність.
Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Повстанці атакували військові та поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів. На думку радикальних діячів ФНВ, необхідно було "пролити таке море крові, якого б уже нічим не можна було засипати". У зв'язку
Loading...

 
 

Цікаве