WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Близький Схід в останній третині ХХ ст. - Реферат

Близький Схід в останній третині ХХ ст. - Реферат

осіб, а понад 7000 було поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації найактивніших учасників "інтіфади", проте повністю придушити повстання не вдалося.
На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними органами палестинського керівництва Я.Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася невизнання права на існування єврейської держави в Палестині. Визнання ОВП права Ізраїлю на існування змусило США сприйняти ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від запропонованого раніше "йорданського" вирішення палестинської проблеми.
Переговорний процес був утруднений через діяльність терористичних груп руху "Хамас", які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях мирного врегулювання. У 1990-1991 рр. ситуація ОВП погіршилася через підтримку організацією агресії Саддама Хусейна в Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я.Арафата вдатися до прямих переговорів з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити з-під його контролю.
До того ж у результаті війни в Перській затоці 1990-1991 рр. та загального процесу міжнародної розрядки напруженості, на Близькому Сході виникла цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та СРСР у Мадриді в жовтні-листопаді 1991 р. відбувся перший раунд багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Зважаючи на висловлену ОВП підтримку С.Хусейна, на конференцію було запрошено лише кількох поміркованіших членів палестинського руху, які увійшли до складу йорданської делегації. Усталення позицій сторін дало змогу продовжити переговори, що почалися значно швидше після розпаду СРСР та встановлення американського домінування над мирним процесом. Після одинадцяти раундів переговорів у кінці серпня 1993 р. Ізраїль та ОВП досягли угоди про взаємовизнання.
Паралельно після тривалих таємних переговорів під патронатом норвезького міністра закордонних справ Йоргена Хольста, у Вашингтоні було укладено угоду між ОВП та Ізраїлем. Палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а також відмовлялися від тероризму та інших методів насильницької боротьби. У свою чергу, Тель-Авів визнавав ОВП повноважним представником палестинського народу. 13 вересня 1993 р. Шимон Перес та Абу Мазан у присутності Іцхака Рабина та Ясира Арафата, а також президента США Вільяма Клінтона підписали договір про створення протягом 5-ти років на окупованих Ізраїлем у 1967 р. землях сектора Гази і Єрихона палестинської автономії.
Ліга арабських держав підтримала порозуміння, а Сполучені Штати пообіцяли надати значну матеріальну підтримку палестинцям. У жовтні 1994 р. Йорданія, друга серед арабських країн після Єгипту, підписала з Ізраїлем мирну угоду, що передбачала спільне використання вод Йордану, часткове повернення окупованих у 1967 р. територій та врегулювання питань повернення палестинських біженців із західного берега р. Йордан. Тоді ж під егідою США розпочалися переговори Ізраїлю з Сирією.
Незадоволення ходом мирного процесу виявляли по-екстремістському налаштовані діячі груп "Хамас" ("Мужність"), "Джіхад" ("Священна війна"), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині ОВП. В Ізраїлі проти підписання угод протестували релігійні ортодокси та праві екстремісти. У кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у святому для мусульман місці Грот Патріархів у Хевроні 29 палестинців, через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора Гази. За участю США, Росії та Єгипту 4 травня 1994 р. в Каїрі було підписано угоду про обмежену автономію палестинців у секторі Гази та Єрихона. Ще до кінця місяця ця зона перейшла під управління палестинських властей, а ізраїльські війська її покинули. У ході наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні було підписано угоду про передачу під владу палестинців 1/3 земель західного берега Йордану та проведення у січні 1996 р. виборів до Ради Палестинської автономії, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за винятком зовнішньої безпеки. На цих виборах з великою перевагою над конкурентами перемогла ОВП, а президентом автономії в лютому 1996 р. було обрано Я.Арафата. Діячі "Хамасу", бажаючи зірвати процес порозуміння, влаштували на переломі січня та лютого 1996р. у Тель-Авіві та Єрусалимі три вибухи бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.
Поміркована політика ізраїльського керівництвавикликала гострий спротив екстремістськи налаштованих членів єврейських ультранаціоналістичних угрупувань. На початку листопада 1995 р, молодий єврейський націоналіст убив І.Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі незадоволення "капітулянтською позицією" політики міжнаціонального діалогу, прем'єр-міністром країни обрано лідера "Лікуду" Беньяміна Натаньяху. Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок палестинцям і навіть пообіцяв відновити розбудову єврейських поселень на Західному березі Йордану. Одразу після виборів було припинено переговори з Сирією. Пізніше під тиском США Б.Натаньяху змушений був переглянути свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997 р. ізраїльський прем'єр підписав з Я.Арафатом угоду про графік виведення ізраїльських військ з дальшої частини окупованих арабських земель і про розширення повноважень палестинської автономії. До кінця 1998 р. передбачалося вивести ізраїльські війська з усіх міст Західного берегу за винятком 144 єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврону зі святою для юдаїзму Дільницею пророків. Велика частина прихильників Б. Натаньяху розкритикувала цю угоду, оскільки для багатьох євреїв передача арабам Хеврону означала відмову від побудови Великого Ізраїлю в межах біблійних кордонів. У листопаді 1998 р. вступила у дію ізраїльсько-палестинська угода, досягнута у Вай-Плантейшн (США) щодо запровадження палестинської адміністрації на 40 % Західного берега Йордану. Взамін Я.Арафат зобов'язався створити безпеку для євреїв, що мешкають у кібуцах на території автономії.
Свого часу лідери Палестинської автономії оголосили про плановане на 4 травня 1999 р. проголошення повністю незалежної держави Палестина на повернутих ізраїльтянами територіях західного берегу Йордану та сектора Гази. Однак, палестинці скасували своє рішення, зіткнувшись з гострою реакцією з боку ізраїльтян, а також побоюючись перемоги на виборах більш консервативно налаштованого, аніж Б.Натаньяху, кандидата. На виборах переміг соціал-демократ Ієгуда Барак, який одразу оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану та сприяти становленню палестинської автономії. Разом з тим, новий уряд поставив палестинцям жорсткі умови продовження співпраці. Тель-Авів виступив з вимогою, щоб палестинці чітко, визначили остаточну мету мирного процесу, маючи на увазі їх відмову від створення власної незалежної держави в Палестині. На жаль, мирний процес урегулювання палестинської проблеми був загальмований з обранням на дострокових виборах до парламенту в березні 2001 р. прем'єр-міністром лідера правого блоку "Лікуд" Аріеля Шарона та втратою Я.Арафатом контролю над ісламістськими й ліворадикальними угрупованнями ОВП, які вдалися до поновлення збройного протистояння з Ізраїлем.
Loading...

 
 

Цікаве