WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Системність до-вестфальського світоустрою - Реферат

Системність до-вестфальського світоустрою - Реферат

Унікальність Західної Європи полягає в тому, що, на відміну від територій халіфату або оточення Візантії, тут так і не вдалося створити монополярний політичний організм. Це стимулювало постійну боротьбу й конкуренцію, наслідками якої, з одного боку, стали тривалі жорстокі війни та спустошення; але, з іншого, - розвиток нових механізмів регулювання міжнародних відносин.
Під узагальненоюназвою "до-Вестфальсткий світовий порядок в Європі" об'єднані принаймні три етапи історичного розвитку: 1) період становлення феодальних держав та їхня боротьба із варварами; 2) виникнення перших централізованих монархій та династична боротьба між ними; 3) розповсюдження абсолютизму в Європі та остаточна перемога королів над папською владою.
Найбільше хаосу в Європі можна було спостерігати в т.зв. "темні віки" - період V-XI ст. Варварські королівства, що утворилися на уламках Західної Римської імперії, були територіально нестабільними, вели постійну внутрішньополітичну боротьбу, а система васальної залежності робила королівську владу порівняно слабкою, унеможливлюючи масштабні зовнішньополітичні операції. Утворення та піднесення на цьому тлі імперії Карла Великого відбулося не всупереч, а завдяки династичній та геополітичній невизначеності, що панувала в Західній Європі. У Східній Європі ситуація була іншою, і політична доля Київської Русі формувалася в інших умовах.
Перший етап розвитку Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин характеризується високим рівнем вразливості до зовнішніх акторів, сильною дією "дилеми безпеки" та високим рівнем гомогенності. Дія першого та останнього факторів врешті зумовили утворення того "християнського світу", який пізніше домінуватиме у глобальній Вестфільській системі міжнародних відносин.
Велике переселення народів значно послабило Західну Європу в цілому. Протягом декількох століть на відносно невеликій території тривала постійна міграція великих племен, змінювались кордони їхніх територій, тривали суперечки і війни. Формування перших королівств - таких як держава франків, королівство остготів в Італії та вестготів в Іспанії - характеризувалося продовженням внутрішньої боротьби в племенах, розповсюдженням християнства та поступовим усвідомленням новими монархами основних загроз своїй владі. Джерелами цих основних загроз ставали могутні сусіди та, час від часу, власні васали. В цілому система раннього феодалізму, яка склалася в Західній Європі, сприяла зростанню ворожнечі. Торгівля майже не розвивалася, постійні набіги та спустошення перешкоджали економічному розвитку, внаслідок чого слабкою була не лише взаємозалежність між державами, але й слабкість (а то й відсутність) централізованих держав взагалі. Ось чому основними елементами до-Вестфальської міжнародної системи були не тільки і не стільки централізовані національні держави, але окремі династії, історичні території, імперії із мінливими кордонами тощо.
Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для різного роду зовнішніх впливів. Візантійський імператор Юстиніан в VI ст. на короткий час відвоював великі території в Італії; арабам вдалося захопити Іспанію та дійти майже до Парижу; натиск мадярів та норманів у IX ст. став системною загрозою європейській безпеці. З одного боку, це, звичайно, послаблювало позиції західноєвропейських монархій у конкурентній боротьбі із іншими великими державами того часу - Візантією, Арабським халіфатом та Київською Руссю. Але, з іншого боку, врешті решт обєднало європейські народи перед спільними загрозами. Імперія Карла Великого виникла на грунті перемоги Карла Мартелла при Пуатє; а імперія Оттона І - внаслідок нейтралізації останньої системної загрози позаєвропейського походження - вторгнення мадярів.
Такому відносному обєднанню сприяла гомогенність Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин. В основі спільної системи цінностей лежали особливості династичної політики, католицизм та феодальний лад. Таке становище існувало аж до епохи Реформації та перших революцій. В той же час сильні позиції католицької церкви не перетворились на політичну гегемонію папи, а Західна Європа не стала теократичною наддержавою, на відміну від Арабського халіфату. Конкурентне політичне середовище тут зберігалося. Таким чином, визначальними рисами цього етапу розвитку стала нестабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та ціннісна гомогенність.
Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду є створення Карлом Великим імперії, що охоплювала землі сучасних Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у Західній Європі, була нетривкою та недовговічною. У 800 році папа Лев ІІІ оголосив Карла "імператором Заходу", а вже у 843 році його онуки у Вердені розділили колишню імперію між собою. У 962 році титулом імператора Священної римської імперії германців коронований в Римі Оттон І. Європейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бути тривалою: землі імперій не були економічно повязаними між собою в умовах ведення натурального господарства. Брак торгівлі в Західній Європі в цей час означав велику кількість конфліктів та нестабільність наддержавних утворень, а також слабкість національних держав.
Трансформація структури європейського регіонального порядку розпочалась із виникненням перших централізованих держав із міцною королівською владою. Приблизно на цей час припадає остаточний розкол між католицькою та православною церквами, а також реформа католицької церкви. Внаслідок цих двох процесів в Європі виник новий специфічний полюс влади: папський престол. Його могутність спиралася не на армію, але на духовний вплив та посередицтво при укладанні васальних клятв та домовленостей, на яких грунтувалася вся система феодалізму. Деякий час папи не могли трансформувати ці можливості у політичну гегемонію на континенті, але в ХІ ст. здійснили перші спроби. Відтоді розпочинається довга боротьба між папами та імператорами, між церковною та світською владою - в Західній Європі формується специфічний біполярний рівень політичного протистояння.
Зростання могутності папства повязують із іменем кардинала Гільдебранда, майбутнього папи Григорія VII. Його церковні реформи дозволили підсилити контроль Риму над духовництвом по всій Західній Європі, часто за рахунок імператорів та королів. Рішуча політика Григорія VII спровокувала конфлікт між ним та імператором Генріхом IV, однією з кульмінаційних моментів якого стало відоме покаяння останнього в Каноссі. Цей конфлікт засвідчив можливості пап та імператорів шкодити один одному, але також продемонстрував наявність "двовладдя" в Західній Європі. Це двовладдя могло на довгі роки інституалізувати політичний конфлікт, але, на щастя для пап та імператорів, знайшовся спільний ворог.
Символом зростання могутності папства стали Хрестові походи. Їхня роль полягає,
Loading...

 
 

Цікаве