WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Системність до-вестфальського світоустрою - Реферат

Системність до-вестфальського світоустрою - Реферат

Закавказзя, було знищено повністю у 609 р. до н.е.
Із загибеллю Ассирії близькосхідна регіональна система міжнародних відносинвступає у період хаосу. Дрібні держави регіону час від часу досягають більшої могутності, як-от Лідія чи Мідія, але ці успіхи є тимчасовими і не мають системного характеру. Врешті, більшість дрібних держав опиняється під владою нового регіонального гегемона - Персії. Політика Персії виходить за рамки регіону Близького Сходу, а її інтереси зіштовхуються із інтересами грецьких міст-держав, формуючи таким чином зовсім іншу регіональну систему міжнародних відносин.
Найбільш характерною особливістю розглянутою нами близькосхідної міжнародної системи була мінливість та динамічність державних кордонів. Незважаючи на те, що основними її "полюсами" можна назвати Єгипет, Вавилон, Хатті та Ассирію, вплив, географічні розміри та навіть суверенітет цих держав постійно змінювалися. Договори та союзи, що укладалися між державами і скріплювалися релігійними клятвами, обміном заручниками та дипломатичними шлюбами, постійно порушувалися; джерела загроз для безпеки кожної держави були різноманітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або природні лиха, - тож дипломатія і зовнішня політика в цілому мала дещо кон'юнктурний характер. Пізніше подібні риси спостерігатимуться в середньовічній Західній Європі.
Визначальними механізмами стабілізації цієї системи були війни. Часто вони були єдиними механізмами, що, звичайно, не додавало безпеки регіону в цілому. Системні загрози, до яких відносилися постійні гегемоністичні прагнення всіх великих держав, значно перевищували за потенціалом засоби стабілізації. Тому на Близькому Сході постійно утворювалися та занепадали великі імперії. Врешті, домінуючим типом міжнародних конфліктів були регіональні асиметричні війни.
Приблизно одночасно із близькосхідними розвивалися цивілізації Стародавньої Індії та Китаю. Високі культурні досягнення, зокрема присвячені проблемам дипломатії та військової стратегії трактати Сунь Цзи, У Цзи та Каутільї, здебільшого є результатом внутрішніх суперечок та боротьби із варварами. Для Індії характерним було співіснування численних князівств, частина з яких лише на дуже короткий термін об'єднувалися під проводом, скажімо, династії Маур'їв; Китай вів постійні війни із варварами, вважаючи всіх без виключення сусідів власними васалами. Такі умови не сприяли формуванню та розвитку міжнародних систем: зв'язки між державами були вкрай епізодичними та нестійкими. Виключенням може бути хіба що активна торгівля.
Натомість греко-перські війни поклали початок формуванню й активному розвитку міжнародної системи у Середземномор'ї, що існувала майже тисячу років аж до падіння Західної Римської імперії у 476 році. Основними кризовими етапами її розвитку були вже згадані війни грецьких міст-держав проти імперії персів, Пелопоннеська війна, формування та швидкий занепад імперії Александра Македонського, Пунічні війни, експансія Римської імперії та криза її зовнішньої політики.
Проходячи крізь ці масштабні події, держави-елементи цієї регіональної системи міжнародних відносин створили різноманітні механізми реагування на виклики безпеці, що постійно виникали. Основним із них був виклик анархічності зовнішнього середовища, з яким нічого не можна було зробити, окрім одного - завоювати всю відому територію. Найбільших успіхів тут досягли Македонія та Рим, причому успіхи останнього були набагато тривалішими та більш системними. Йому вдалося створити унікальну систему гегемонії, встановивши контроль над майже усією територією, що знаходилася в межах досяжності. І хоча пізніше подібні системи регіональної гегемонії виникали (наприклад, гегемонія США у Західній півкулі), вони ніколи не досягали такої глибини підпорядкування як у Римській імперії. Досягнення Риму у сфері зовнішньої політики створили таку гегемонію в міжнародній системі, що безпека цієї держави стала тотожною безпеці регіональній і всієї системи. Побічним доказом цього є масштабний і тривалий занепад всієї Західної Європи після падіння Риму під натиском варварів.
В основі античної Середземноморської системи міжнародних лежала взаємодія суверенних і не дуже суверенних (із обмеженим суверенітетом) держав - спільна риса інших сучасних їй аналогів та деяких більш пізніх версій. Суверенітет держав обмежувався військовим захопленням або встановленням протекторату; часто також створювалися союзи на нерівних умовах. Зовнішня політика держав того часу була сконцентрована на військово-політичних проблемах - т.зв. "high politics". Отож основою для різноманітних підрахунків була військова міць потенційних союзників та противників, що виражалася у кількості фаланг, легіонів, кораблів, населення та грошей. Щось подібне можна спостерігати й у Вестфальскій міжнародній системі в Європі.
Структурна організація цієї міжнародної системи час від часу змінювалася, внаслідок чого можна виокремити декілька етапів її розвитку. Крім того, її підсистеми були різним чином пов'язані між собою: іноді слабко, як-от до війн Александра Македонського; пізніше - сильніше (максимальний ступінь взаємозалежності припадає, очевидно, на час максимальної територіальної експансії Риму за імператорства Марка Ульпія Траяна). Система міжнародних відносин у Середземномор'ї часів греко-перських війн була мультиполярною, а її центрами сили були Персія, Греція в ті періоди, коли зусилля провідних міст-держав об'єднувалися, а також Карфаген. Поступово, встановлюючи власний контроль в Італії, підносився Рим, однак вплив його до Пунічних війн залишався обмеженим. Час від часу утворювалися й розпадалися окремі підсистеми. Наприклад, експансія Персії та піднесення грецьких полісів утворили в V-IV ст. до н.е. систему біполярного протистояння між перським (азійським) та елліністичним світами. Розв'язання цього конфлікту мало драматичні наслідки, серед яких підкорення Греції Македонією, утворення великої імперії Александра, її розпад та формування ряду нових держав.
Так само, Пелопоннеська війна в самій Греції стала класичним прикладом біполярного протистояння, коли суперників розділяли політичні та економічні інтереси, ідеологія та геополітична орієнтація; вони активно шукали союзників; а сам конфлікт вважався від самого початку "грою з нульовою сумою". Завершення Пелопоннеської війни призвело, фактично, до розпаду цієї субрегіональної підсистеми відносин, а її елементи були включено до інших систем.
В ході трьох Пунічних війн (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) між Римом та Карфагеном відбувся перехід регіональної системи міжнародних відносин від конкурентної мультиполярної структури до монополярної гегемонії. Вирішального значення мала в цьому, ймовірно, Друга пунічна війна. Захопивши Сіракузи, римляни підірвали могутність Карфагену, а дипломатичні ігри в ході війни завершилися створенням передумов для остаточного
Loading...

 
 

Цікаве