WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Віденська система міжнародних відносин - Реферат

Віденська система міжнародних відносин - Реферат

Замість 360 дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.
Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи.
Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.
Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено нову угоду Росії з Францією, Великою Британією, Австрією і Пруссією, так званий ДругийПаризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., було укладено у травні 1814 р.), який був ще більш несприятливий для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790 р. Ії зобов'язували протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Крім того, Франція мала також до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.
Етап консолідації 1815-1822 рр.
26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Прусія підписали у Парижі так званий "Акт Священного Союзу". Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.
Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом.
19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.
Зовнішня політика держав - членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії.
Священний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.
У Священному Союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I.
Усього відбулося чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції.
Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На ньому були присутні представники всіх п'яти країн. На конгресі було вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а також ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності…".
За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.
Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо занепокоєним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, Австрії та Пруссії хотіли припинити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.
Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляна у нинішній Словенії).
На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня-14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те саме чинилося і в інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний Союз, ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, а це мали зважати уряди. Значно ускладнила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.
Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.)
Статична Віденська система фактично весь період свого існування неодноразово зазнавала спроб цілеспрямованої зміни. У своєму першопочатковому вигляді вона протрималася не більше 7 років, якщо за символічну дату взяти останній Веронський конгрес Священного союзу 1822 року. В період консолідації Віденської системи спостерігався консенсус провідних держав Європи по відношенню до питань загальноєвропейського значення. Проявом цього слугувало створення Священного союзу та функціонування в його рамках системи конгресів.
Метою Священного союзу було збереження статус-кво, встановленого в Європі. Утворення Священного союзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. В результаті двостороння дипломатія отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз представляв собою систему колективної безпеки, що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі так званого принципу легітимізму, який в інтересах стабільності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на європейському континенті. Держави-переможниці бачили сутність своєї міжнародної діяльності в створенні реальних бар'єрів проти розповсюдження нових революцій. Іншими словами, принцип легітимізму передбачав можливість колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загрожували революції. В такому дусі були придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб

 
 

Цікаве

Загрузка...