WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Концептуально-теоретичні аспекти історичних досліджень російських істориків ХІХ – початку ХХ століття - Дипломна робота

Концептуально-теоретичні аспекти історичних досліджень російських істориків ХІХ – початку ХХ століття - Дипломна робота

сили.
По-третє, відзначаючи велику роль історичної особистості, він підкреслює : "Особистість, що має нещастя опинитися поза людським союзом, втрачена для історії" [11, кн.1,с.13-14]. Історія в його викладі багатоманітна, складна і суперечлива, а історичні діячі виглядають живими людьми, повними протиріч. Новим було і те, що він розпочав вивчення Росії не з ІХ ст, а з часів Геродота.
Оригінальною являється і його періодизація історії:
І період. Русь дніпровська, міська, торгівельна (VІІІ - ХІІ ст)
ІІ період. Русь верхневолзька, удільна князівська, вільноземлеробська (ХІІІ - сер ХV ст).
ІІІ період. Русь велика, Московська, царсько-боярська (ХVІ - ХVІІ ст)
ІV період. Всеросійський, імператорський, дворянський період (ХVІІ - середина ХІХ ст.) [11, кн.1, с.21-23].
Можна сперечатися про терміни, хронологічні рамки даної періодизації, але не можна не помічати нового, комплексного підходу: врахування природніх (територія, колонізація), економічних (торгівля, виробництво), соціальних (стани), політичних (характер політичного устрою, роль князівської, а потім царської влади) факторів.
Подібно до С.Соловйова, В.Ключевський виступає прихильником еволюційного шляху суспільного розвитку, сповідує тезу про непримирість "лісу" і "степу", азіатського деспотизма з суспільним прогресом, про антиномію природніх умов сходу і заходу Євразії, однак менше ідеалізує Петра І і більш критично оцінює реформи "великого царя", розкриває неоднозначність і половинчатість реформ Олександра ІІ [98, с.148-153].
Таким чином, пошук загальних закономірностей і комплексний підхід до визначення основних проблем в історичному процесі, співвідношення їх значущості, величезна увага до духовності особистості і суспільства, багатосторонній джерелознавчий і історіографічний аналіз - такими є основні риси наукового методу вченого, а його творчість стала своєрідним підсумком історичних досліджень декількох поколінь істориків.
Великий внесок у методологію історії внесли і О.Г.Брікнер, О.С.Лаппо-Данилевський, В.І.Герьє, Р.Ю.Віппер та інші історики ХІХ - початку ХХ ст.
Так, "одним з найбільш плідних трудівників на ниві вивчення російського минулого" (Е.Ф.Шмурло), був Олександр Густавович Брікнер (1834 - 1896) - автор 229 монографій, брошур і статей по російській і німецькій мові. Він закінчив Гейдельберзький, Ієнськіий і Берлінський університети, а його вчителями були такі відомі німецькі історики як Г.Дройзен і Л.Ранке. Протягом 25 років О.Брікнер читав курси "Історіографія історії Росії", " Статистика Росії", "Народне господарство Росії", "Теорія історії" у Новгородському і Дерптському університеті. Йому належить заслуга розробки методики університетських занять до історії Росії. Серед його праць на особливу увагу заслуговують "Європеїзація Росії", "Історія Петра Великого", "Історія Катерини ІІ", "Матеріали для джерелознавства історії Петра Великого" тощо. В німецькій пресі Брікнер помістив нариси про С.Соловйова, М.Костомарова, М.Погодіна, про відносини Росії з татарами, Візантією, країнами Західної Європи [81, с.161-165].
Володимир Іванович Герьє (1837 - 1919) - засновник російської школи в галузі всесвітньої історії, автор праць "Боротьба за польський престол в 1733 р" (1862), "Лейбніц і його століття" (1868), "Філософія історії від Августина до Гегеля". Історія для Герьє носила всесвітній універсальний характер. У своїх працях він шукає ідеальні начала всього людства і людини як головного творця історії. Головним для історії, на його думку є відкриття законів чи вияснення причин тих чи інших подій, а спроби усвідомити їх людиною. А правильно зрозуміти історію може тільки творчо розвинута особистість, яка озброєна методом історичної критики [96, с.224-225].
У 1865 р. В.І. Герьє починає читати курс історіографії загальної історії. Його учень А.Кізеветтер пізніше згадував: "Професор (Герьє - В.М) вводив в нас в добірне і повчальне товариство корифеїв історичної думки. Віко, Нібур, Рубіно, Швеглер, Моммзен інші виступали перед нами як живі і разом з тим на конкретних прикладах вияснялись методологічні прийоми історичного дослідження та послідовні зміни головних історіографічних шкіл" [96, с.226]
Крім А.Кізеветтера, М.Карєєва, П.Виноградова, одним із найбільш талановитих учнів В.І.Герьє був Роберт Юрійович Віппер (1859 - 1954) - автор близько 300 монографій, підручників і статей. Методологічні проблеми висвітлені у таких його наукових дослідженнях як "Суспільні вчення і історичні теорії ХVІІІ і ХІХ ст у зв'язку з суспільними рухами на Заході" (1900), "Нариси теорії історичного пізнання" (1911), "Криза історичної науки" (1921), "Кругообіг історії" (1923). Він був визнаним авторитетом в області філософії і методології історії не тільки у Росії але й на заході. Серед найбільших його заслуг в області методології історії можна назвати:
- критика теорії прогреса;
- концепція ролі культури в історії і ролі інтелігенції в збережені європейської культури в епоху воєн і революції;
- з'ясування місця індустріалізації в історії людства;
- розкриття всесвітньо-історичної сутності воєн;
- визначення пріоритетних предметів історичного пізнання [78, с.154].
Р.Ю.Віппер розкриває динаміку "теорії прогресу" і доходить висновку, що до цієї "релігії вчених" призвели: культ розуму, поняття про закони, що діють в історії людського суспільства, науково-технологічна критеріологія прогресу, але всі показники мають дуже відносний характер.
На його думку, на початок ХХ ст система ідей, що складали теорію неперервного і закономірного прогресу поступово втрачає наукове значення. У 1911 р виходить його праця "Нариси теорії історичного пізнання", в якій подає тези прихильників теорії прогресу і власні антитези. У цьому дослідженні він доходить до висновку, що історичне пізнання носить в собі значне повноваження "хаотичних схем" і тому вважає, що потрібно чітко розмежовувати історичну дійсність і надбудови, що на неї накладаються. Далі він показує ілюзорність таких сил і характеристик історичного руху як "вольовий фактор" (характер особистості, "творчі свідомі сили"), вищі творчі сфери (Божа воля, ідея держави), символізація історичних епох в її носіях (Цезар, Люттер, Карл Великий). До того ж, на його думку, існує принаймні дві історії: одна в реальності, а друга - в головах істориків і обидві вони хаотичні та слабо пов'язані, причому історія розгортається за принципом коловороту (вплив Віко, Дж.Мілле, М.Данилевського). Зауважимо, що чимало цих ідей будуть пізніше висловлені в працях Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Тойнбі, які теж виступлять противниками концепції однолінійного позитивного прогресу [78, с.155-158].
Не можна незгадати і про поширення позитивістської методології серед багатьох істориків другої половини ХІХ - початку ХХ ст, певний внесок в яку зробили і російські науковці.
Так, М.Данилевський створив першу в історії соціології антиеволюційну модель суспільного розвитку, що знайшла своє
Loading...

 
 

Цікаве