WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Чорногорія на шляху до незалежності. Здобуття Чорногорією державного суверенітету - Реферат

Чорногорія на шляху до незалежності. Здобуття Чорногорією державного суверенітету - Реферат

Герцеговини та Скадарського санджака, що збільшило її населення до 130 тис., а територію- до 5 тис. кв. км.
Наступником Данила став його небіж, князь Школа Петрович-Негош (1860-1918), який доклав чимало зусиль для того, щоб Чорногорія стала нарешті незалежною державою. Це завдання він намагався розв'язати разом із Сербією. У 1867 р. Чорногорія ввійшла до Балканського союзу. Князь Нікола сподівався посісти престол об'єднаної сербсько-чорногорської держави. У цей період завдяки підтримці Росії та Сербії значно зміцніли чорногорські збройні сили.
Коли 1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстання, чорногорський уряд надавав повстанцям всебічну допомогу. В липні 1876 р. Чорногорія вступила у війну з Османською імперією і вела її спочатку в союзі з Сербією, а з квітня 1877 р. - в союзі з Росією.
У результаті перемоги росіян у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Чорногорію остаточно визнано незалежним князівством. Згідно з Берлінським трактатом вона дістала вихід до моря (з містами Бар та Улцинь), а також родючі землі з містами Підгориця, Нікшич, Колашин та Жабляк. Територія Чорногорії зросла майже у два рази і становила 9,5 тис. кв. км, населення досягло 220 тис. (1910). За рішеннями Берлінського конгресу чорногорське Адріатичне узбережжя підпадало під контроль Австро-Угорщини. Ізольованість Чорногорії посилювала відсутність спільного кордону з Сербією, а Ново-Пазарський санджак, який залишався під зверхністю Османської імперії, перебував під військовим контролем Австро-Угорщини й широкою смугою роз'єднував Сербське і Чорногорське князівства. Таким чином, Чорногорію, як і раніше, оточували османські та австрійські володіння.
Економічне становище Чорногорії наприкінці XIX ст. залишилося надзвичайно складним. Постійний дефіцит бюджету покривався тільки за рахунок субсидій Росії. На початку XX ст. вони сягнули 500 тис. карбованців на рік (300 тис. ішло на військові потреби). Розвиток аграрного сектора та ринкових відносин гальмувала відсутність необхідної інфраструктури: в 1910 р. в країні існувало 464 км шосейних шляхів та 9 км залізниць. Для народного господарства Чорногорії була згубною відсутність промислових підприємств та відверта експлуатація італійськими й австрійськими підприємцями природних ресурсів. Іноземці також вивозили з країни сільгосппродукцію та деревину, контролювали тютюнову фабрику, декілька броварень та млинів.
Селяни становили абсолютну більшість населення країни. В Чорногорії налічувалося 10 містечок, в яких проживало близько 30 тис. чоловік. Нестача робочих місць, перенаселеність сільської місцевості та надзвичайна бідність штовхали чорногорців до масової еміграції до Сербії і Америки.
За умов патріархального способу життя, характерних для Чорногорії, державний лад тривалий час мав у собі такі самі патріархальні риси. Фактично абсолютним державцем, суддею, законодавцем та главою виконавчої влади був князь Школа Петрович. У 1879 р. він ліквідував представницький орган - Народну скупщину, й створив Державну раду, Раду міністрів та Великий суд. У роботі Ради міністрів брали участь усі міністри та вищі посадовці, яких призначав князь. Діяло шість міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, освіти, юстиції, фінансів та військове). Великий суд розглядав злочини, що виходили за межі компетенції срезьких (повітових) судів.
За дорученням князя Ніколи підготовлено й урочисто запроваджено "Майновий-законник Чорногорії" (1888). Він мав надати нормам звичаєвого права статус законів. Однак ані цей кодекс, ані "суд трьох інстанцій" (введений у 1901- 1903 рр.) не змогли обмежити свавілля властей. У1903р. адміністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й позбавила влади племінних вождів.
У 1903 р. князь Нікола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в тому, що Петербург повністю брав на себе забезпечення озброєння та вишколу чорногорського війська. Такий стан справ закріплювала російсько-чорногорська військова конвенція (1910).
У 1905 р. князь Нікола скликав Народну скупщину, на якій дарував народові Чорногорії конституцію. Основний закон так і залишився суто декларативним, його не забезпечували відповідні правові гарантії. Князь, як і раніше, зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої та виконавчої влади, особисто призначаючи непідлеглий Скупщині уряд. Чорногорське князівство, згідно зі " Статутом на княжіння Чорногорією", оголошувалося "спадковою конституційною монархією з народним представництвом". Депутати до скупщини не тільки обиралися (на 4 роки), а й призначалися князем.
Однак незабаром у Скупщині склалася опозиційна група молодих освічених політиків та патріархальних старійшин, які прагнули обмежити владу князя й посилити реальний вплив парламенту. Позбавлена законодавчої ініціативи, Скупщина перетворилася на арену гострої політичної боротьби між опозиційними ліберальними силами з Народної партії (1906 р.) і прибічниками династії з Істинно-народної партії. Головна програмна вимога "народняків" - забезпечити відповідальність уряду перед Скупщиною та гарантії політичних свобод і укласти союз з Росією та Сербією проти Османської імперії. Протистояння в парламенті закінчилося його розпуском і забороною Народної партії. Для придушення опозиції використовувалися судові процеси над студентами-бомбістами, у ході яких були висунуті звинувачення проти Сербії, яка нібито підтримувала терористів. Усе це призвело до розриву сербсько-чорногорських відносин.
На ознаменування свого 50-річного правління князь Ніколи Петрович у 1910р. проголосив себе королем, а країну королівством.
У вересні 1912 р. підписання військово-політичної конвенції між Сербією і Чорногорією стало завершальним акордом у створенні Балканського союзу. Вже 9 жовтня чорногорські війська розпочали наступ проти османської армії і наступного місяця вийшли на Адріатичне узбережжя, захопили Тирану й обложили Скутарі. За підсумками двох Балканських війн, зафіксованими в Лондонському та Бухарестському договорах, до Чорногорії відходили території в районі Скадарського озера та частина Ново-Пазарського санджака. Разом із землями санджака Чорногорія діставала церкви та монастирі Печської патріархії. Відтепер Чорногорія мала спільний кордон із Сербією, а її територія досягла 14,5 тис. кв. км з населенням 435 тис. чоловік.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аншаков Ю. П. Становление Черногорского государства и Россия (1798-1856 гг.). Москва, 1998.
2. Достян Й. С. Укрепление государственности Сербии и Черногории и возникновение первой внешнеполитической программы//На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997. С. 59-81.
3. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
4. Погодин Н. Л. Славянский мир. Политическое и экономическое положение славянских народов перед войной 1914 г. Москва, 1915.
5. Павлюченко О. В. Україна в російсько-югославських суспільних зв'язках. Друга половина XIX - поч. XX ст. Київ, 1992.
Loading...

 
 

Цікаве