WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Хорвати i Словенці в умовах абсолютизму та реакції. (XVI-XVIII ст.) - Реферат

Хорвати i Словенці в умовах абсолютизму та реакції. (XVI-XVIII ст.) - Реферат

законодавство. Особлива увага традиційно приділялася економіці міст, яка фактично перебувала в руках венеційців.
На такому не дуже сприятливому загальному тлі хорвати почали повертати втрачені в різні періоди османської експансії землі. Згідно з умовами Карловацького мирного договору 1699р. хорватські адміністративні кордони в межах Габсбурзької монархії розширювалися, сягнувши річки Уни та Південного Валебіту, а кордони Словенії охоплювали частину південно-східного Срему, доходячи до річки Сави. Після 1718р. хорвати повернули південно-східний Срем та області поблизу гирла Сави. Усе це дало підстави говорити про новий період хорватської історії, в який країна вступила як "Хорватія, що відроджується" .
Нейтралістська політика австрійського двору посилилася за правління імператора Йосифа II (1780-1790). Посада хорватського бана тривалий час залишалася вакантною, одноосібне управління областю здійснював спеціальний комісар, призначений з Відня. Основні посади в органах місцевої влади діставали етнічні німці. Німецька мова запроваджувалася як обов'язкова в школах та органах державного й місцевого управління всіх рівнів. Те, що в самій Австрії небезпідставно сприймалося як реформи в дусіпросвітницького раціоналізму й навіть оформилося в самостійну реформаторську течію ("йозефінізм"), для хорватів мало вкрай небажані наслідки.
Паралельно з централізацією та понімеченням хорвати в цей період зіткнулися з новим спалахом мадяризації: угорський парламент ухвалив постанову про запровадження угорської мови в суспільному житті Хорватії. Консервативні кола хорватського дворянства намагалися чинити опір, обстоюючи своє право вживати як офіційну не угорську, а латинську мову. Це зайвий раз підтверджувало катастрофічний стан як хорватської мови, так і справи національного самовизначення в цілому, а також нездатність чільної соціальної верстви феодальної Хорватії захистити свій народ від чужонаціональної експансії.
Наприкінці XVIII ст. в Хорватії з'являються представники нової генерації, які виступають з модерними ідеями та програмами самозбереження нації. На противагу консервативному дворянству на політичну сцену виходить демократично налаштований середній клас, який в цей період у Хорватії перебував на стадії становлення.
Особливе місце серед цієї генерації посідав Ігнатій Мартинович (1755-1795), організатор і натхненник угорсько-хорватської якобинської змови, спрямованої на повалення феодального ладу в Угорщині та Хорватії. Серб за походженням, Мартинович народився у Будапешті, де здобув освіту й розпочав свою діяльність. Цікаво, що якийсь час Мартинович підтримував реформи віденського двору й навіть виконував обов'язки одного з радників імператора Леопольда II. Ймовірно, саме завдяки порадам Мартиновича Леопольд поновив для хорватів окремі привілеї в галузі місцевого самоврядування, давши, наприклад, дозвіл на скликання Сабору, який до того тривалий час не збирався. Чергове посилення централізму відштовхнуло Мартиновича від Габсбургів. Він установив зв'язки з багатьма прогресивними європейськими політиками й філософами, ставши палким прихильником ідей Французької революції. Працюючи в Будапешті, Мартинович мав чимало прихильників й у Загребі, де головним представником змовників був Йосиф Краль. Хорватське якобинське товариство було потужним і розгалуженим.
У 1795 р. Мартиновича заарештовано й страчено в Будапешті. Краль, не чекаючи арешту й тортур, застрелився, чим урятував від репресій більшість членів своєї організації, яких знав він один.
Наприкінці XVIII ст. у словенців з'являються перші ознаки національної діяльності в культурній та суспільно-політичній сферах.
У місцях свого теперішнього проживання словенці (за давніми джерелами - вінди, венеди, краньці, хорутани) з'явилися на рубежі VI-VII ст., очевидно, шукаючи тут порятунку від агресивних аварів, котрі витіснили їх із Паннонії. Відомо, що в 595 р. словенці воювали з баварськими правителями. Незабаром вони мусили захищатися від нападів інших сусідів: протоіталійських племен, аварів і навіть Візантії.
У середині VII ст. словенські землі на певний час опинилися у складі держави Само, але після її розпаду словенців підкорили спочатку баварці, а згодом франки. Попервах Карл Великий залишив деякі управлінські функції в руках словенських князів, проте ці функції досить швидко перебрали на себе німецькі феодали. Таким чином, словенська людність потрапила в цілковиту залежність від чужонаціональних можновладців, а словенські території на тривалий час зовсім утратили ознаки автономного політичного організму. Всі вони увійшли до складу німецьких державних утворень, а пізніше - Австрії.
В умовах бездержавного існування фактично припинився розвиток національної культури. Словенці тривалий час перебувають під потужним впливом німецької та італійської культур, задовольняючи цим власні духовні потреби. Писемність та церковне життя розвивалися тільки латинською мовою. Перші зразки словенської літератури рідною мовою з'явилися тільки в XVI ст. й пов'язані з діяльністю місцевих протестантів. Наступ контрреформації призупинив процес становлення духовної культури у словенців, відсунувши національне Відродження на кінець XVIII ст.
ЛІТЕРАТУРА
1. Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1995.
2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
3. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
4. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы в эпоху Просвещения. Москва, 1988.
5. На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997.
6. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
7. Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 2. Чрня З. История хорватской культуры. Загреб, 1965.
Loading...

 
 

Цікаве