WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Суспільно - політичне життя Польщі на початку XX ст. - Реферат

Суспільно - політичне життя Польщі на початку XX ст. - Реферат

виступали проти нових страйків, уважаючи можливим досягти успіху шляхом політичних переговорів. З листопада 1905р. в Королівстві Польському запроваджувався воєнний стан. Незважаючина це, бойові акції і страйки тривали.
У 1906 р. суперечності між основними польськими партіями поглибились. Вибори до російської Думи, які бойкотували ППС і СДКПіЛ, виграли націонал-демократи. Всі новообрані депутати або належали до ендеції, або поділяли її програму, дотримуючись лояльних позицій стосовно Російської держави. Навіть, коли через три місяці цар розпустив Думу і лідери опозиції виступили за організацію пасивного опору політиці уряду, польські депутати не підтримали цієї пропозиції. Тим часом ППС розкололася на "лівицю ", що виступала за продовження страйків і зближення із загальноросійським революційним рухом, і "революційну фракцію під проводом Ю. Пілсудського, що наполягала на здійсненні бойових акцій проти царських функціонерів, а також з метою здобуття коштів для фінансування партійної діяльності.
До Другої Думи знову потрапили представники націонал-демократи. Вони виступили з ініціативою про внесення на обговорення Думи законопроекту про запровадження автономії в Королівстві Польському на зразок автономії Галичини. Однак цей законопроект не встигли розглянути, а незабаром цар розпустив Другу Думу. В наступній Думі представництво неросійських народів значно урізали. До неї потрапили тільки Й поляків на чолі з Р. Дмовським.
Водночас царат уже переходив у наступ, поступово ліквідовуючи революційні завоювання народів Росії, в тому числі пільги, надані полякам. Російський уряд заборонив діяльність профспілок і культурних об'єднань ("Шкільна Матиця"), закрив періодичні видання (передусім селянські). У польських власників викупили Варшавсько-Віденську залізницю й на місце польських службовців призначили росіян. Нарешті, зі складу Королівства Польського вилучили Хелмську землю, створивши в 1912 р. окрему Хелмську губернію.
Важливим осередком польського національного руху залишалася Галичина, й зокрема Львів. Місцеві діячі дедалі частіше висували гасло відокремлення Галичини від інших австрійських земель. Великого політичного значення набули тут польсько-українські відносини. Русини, як тоді називали українців, підкреслюючи свою окремішність, прагнули створити на території Східної Галичини (землі на схід від річки Сян) власний автономний край. Вони вимагали також розширення свого представництва у місцевих і центральних виконавчих і законодавчих органах влади, запровадження в школах і адміністративних закладах Східної Галичини української мови, реального зрівняння у правах греко- й римо-католицького духовенства. Жертвою напружених стосунків між місцевими польською та українською людністю став намісник Галичини граф А. Потоцький, якого в 1908 р. було вбито. Його наступник - консервативний політик і відомий історик М. Бобжинський - намагався залагодити польсько-українські відносини, але конфлікт роздмухували певні віденські бюрократичні кола.
Польсько-український конфлікт у Східній Галичині намагалася використати у власних інтересах націонал-демократія, яка спиралася на тамтешню польську шляхту ("подоляків"). Уже на перших виборах до місцевого сейму й австрійського парламенту представники ендеції посіли тут друге місце після людовців. Проте сформулювати конструктивну політичну програму розв'язання польсько-українського конфлікту вони не спромоглися. До того ж галицькі ендеки підтримували Р. Дмовського, який орієнтувався на Росію. Проросійську позицію вони розглядали як певну противагу Німеччині та українському національному рухові.
Таким чином, поступово у польському суспільстві визначились дві основні політичні течії. Першу репрезентувала націонал-демократія, очолювана Р. Дмовським, яка вважала основним ворогом Польщі Німеччину й сподівалася на об'єднання польських земель під царським скіпетром з подальшим наданням полякам політичної автономії. Другу течію уособлювала "революційна фракція" ППС під проводом Ю. Піасудського, яка в умовах австро-російського протистояння, що наростало, навпаки, виступала прихильником військової співпраці з австрійськими панівними колами й розраховувала на відновлення польської державності під владою Габсбургів.
Прибічники союзу з Австрією вбачали шанси поляків у тому, щоб у війні, яка, на їхню думку, невідворотно наближалася, брати участь власними збройними загонами. В Австрії офіційно дозволялося створювати воєнізовані організації і в 1910 р. в Галичині виникли "Стрілецька спілка", "Стрілецькі дружини ", "Дружини Бартошовє ", "Підгалянські дружини "тощо. Австрійські військові надавали їм допомогу в проведенні навчальних зборів, організації навчальної стрільби й теоретичних занять. Таємно "Стрілецьким союзом "керував Союз активної боротьби Ю. Пілсудського, заснований у 1908р. В разі війни ці організації передбачалося перетворити на збройні формування, котрі воювали б на боці Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини). І хоча стрілецькі дружини і союзи приєднувалися до різних політичних угруповань, вони, як правило, взаємодіяли в ході бойової підготовки й не змагались між собою за вплив на жителів польських теренів, підвладних Росії, і на польську еміграцію.
Створення польських підпільних збройних загонів активізувалося з початком воєнних конфліктів на Волконському півострові у 1912 р. З метою розгортання в Польщі активної боротьби того ж року засновано Тимчасову комісію об'єднаних партій за незалежність. Серед її засновників зібралися сили, які безкомпромісно обстоювали незалежність Польщі: ППС-революційна фракція, ППСД, ПСЛ, національні союзи робітників і селян із Королівства Польського, що не погоджувалися з політикою ендеків, емігрантські організації. Тимчасовій комісії підпорядковувалися стрілецькі союзи і дружини під командуванням Ю. Пілсудського, в яких навесні 1913р. налічувалося понад 10 тис. вояків.
Націонал-демократія і надалі орієнтувалася на ворожий австро-німецькому військово-політичному блокові союз Англії, Франції та Росії - Антанту. На своєму з'їзді навесні 1914 р. Ліга народова заявила, що Польща здобуде незалежність у разі розгрому Центральних держав у майбутній війні.
Проти двох основних польських політичних таборів виступали ліві робітничі партії, які розгорнули антивоєнну пропаганду. Однак їхні програми суперечили прагненням більшості польського народу.
ЛІТЕРАТУРА
1. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
2. Общественное движение на польских землях. Основные идейные течения и политические партии в 1864-1914 гг. Москва, 1988.
3. Погодин А.Л. Главные течения польской политической мысли. Санкт-Петербург, 1907. Погодин А.Л. История польского народа в XIX веке. Москва, 1915.
4. Пухлов Н.Н. Польское рабочее движение (1890-1904 гг.). Москва, 1977.
Loading...

 
 

Цікаве