WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Становище Хорватських земель у XVI ст. - Реферат

Становище Хорватських земель у XVI ст. - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Становище Хорватських земель у XVI ст.
В XVI ст. історичні області, які згодом об'єдналися в хорватській державі - "Вузька "Хорватія, Славонія та Далмація, - опинилися під владою чужонаціональних правителів, роз'єднані и пригноблені. Основною небезпекою для населення кожної з них залишалася османська експансія.
Найбільш сприятливою, з огляду на цю небезпеку, ситуація була у "Вузькій" Хорватії, дворянство якої в 1527 р. добровільно приєдналося до корони династії Габсбургів, сподіваючись на захист від османів. Захист і справді був, проте постійні сутички між турецькими загонами і австрійськими військами на кордоні, а також досить часті рейди турків· по прикордонних хорватських районах робили повсякденне життя народу нестерпним.
Незважаючи на мирний договір, незадовго перед тим підписаний між Австрією і Портою, влітку 1536 р. велике турецьке військо, очолюване боснійським пашею, вступило до Славонії і після нетривалої боротьби захопило майже всю її територію.
Значних успіхів добилися османи й у Далмації, де протягом 1521-1533 pp. заволоділи містами Кнін, Островиця, Скрадин, Кліс (у 1537 p.), поступово поширюючи свій контроль на околиці інших далматинських міст. Місцеве населення, рятуючись від загарбників, покидало рідні домівки й шукало порятунку в Хорватії та Італії. За деякими відомостями, кількість жителів на Адріатиці зменшилася в першій третині XVI ст. з шістдесяти до п'яти з половиною тисяч осіб.
Зрештою, уже в середині XVI ст. Словенія та більша частина Далмації опинилися у складі одного з чотирьох європейських намісництв Османської імперії - Боснійського, тоді як далматинські міста продовжувала контролювати Венеція.
На тлі турецьких перемог яскравою сторінкою слави християнської зброї, до якої активно долучилися й хорвати, стала оборона фортеці Сигет у 1566 р., де особливо відзначився представник давнього хорватського дворянського роду Нікола Зринський.
Після падіння Сигета хорвати покинули ще кілька міст і районів. Кордони Хорватії відсунулися далі на північний захід, сягнувши Купи, Корани та річки Чесми. Колишнє хорватське князівство та королівство існувало, за влучним висловом одного з хорватських істориків, у вигляді "залишків залишків". "Два століття суцільного плачу" хорватської історії тривали.
Стурбована наближенням османів до її історичної території, Австрія з 70-х років XVI ст. створює принципово нову систему оборонних укріплень, засновану на низці військових поселень уздовж кордонів. Важлива роль у цій системі відводилася хорватам і сербам: опинившись під реальною загрозою Османської імперії, Австрія намагалася забезпечити собі надійний захист за рахунок слов'янських християнських народів. У зв'язку з цим, наприклад, розпочалося будівництво нового міста - Карловаца - в 1579 р.
Останні роки XVI ст. дещо додали оптимізму християнським народам Центральної Європи та північного заходу Балкан: у 1593 р. велике турецьке військо зазнало нищівної поразки під хорватським містом Сісак. Проте кордони Османської імперії й надалі глибоко врізалися в хорватські землі: від Загреба до них можна було пішки дістатися лише за один неповний день.
Протягом XVI ст. в різних областях Хорватії, Славонії та Далмації, а також у Словенії відбулося кілька помітних антифеодальних виступів. Найпотужнішим у хорватській історії було селянське повстання 1573р., очолюване Матією Губцем. У цьому виступі соціальні мотиви відсунули на другий план національні.
Безпосереднім приводом для повстання стали факти жахливого знущання одного з угорських феодалів над селянами. Проте є відомості, що свій виступ ватажки повстання готували заздалегідь: ще протягом 1572 р. їхні посланці роз'їхалися по населених пунктах Хорватії. Виникла навіть таємна організація, до якої належали повстанські керівники.
Центр повстання містився в селі Стубиця, розташованому в центральній частині "Вузької" Хорватії, в області Загор'є. Крім Матії Губця, до проводу входили Іван Пасанац та Іван Магаїч, яких обрали до спеціального селянського уряду, а також Ілія Грегорич, котрого призначили головнокомандувачем повстанського війська.
Керівники повстання розробили стратегічний план дій. На першому етапі передбачався наступ селянського війська в напрямі Словенії з метою залучити до виступу тамтешніх жителів. На другому етапі планувалося поділити сили повстанців на дві армії, одна з яких мала наступати на Істрію, до Адріатичного моря, а інша - на Загреб. Кінцевим своїм завданням Губець та його оточення вважали захоплення влади на визволеній території у власні руки. Вони планували створити відповідні законодавчі та виконавчі органи, збирати податки, а також захищати кордони від турків.
Повстання розпочалося 29 січня й дуже швидко охопило все Загор'є. Повстанці зайняли кілька міст і замків, а військо на чолі з Грегоричем здійснило переможний похід по словенських землях, і підійшло до міста Целя. Проте розвинути успіх не вдалося. Окремі повстанські загони зазнали нищівних поразок у кількох боях, а 9 лютого основні їхні сили під проводом Губця турки розгромили в битві поблизу села Нижня Стубиця. Сам Губець потрапив до рук противників, його перевезли до Загреба й після жорстоких катувань стратили. Спільне хорватсько-словенське повстання було остаточно придушене.
У XVI ст. серед хорватів і словенців поширився протестантизм, який виходив з Німеччини. Він являв собою специфічну форму протесту проти соціального та національного гноблення, яке в цей час ще більше посилюється, причому на перший план висувалися саме національні, а не соціальні, як у німців, аспекти.
Так, словенці з усіх постулатів протестантизму сприйняли передовсім книгодрукування й відправи народною мовою. Це було для них надзвичайно актуально за умов майже цілковитого панування німецької мови та латини, відсутності власної національної літератури.
У хорватів протестантизм поширився в основному у "Вузькій" Хорватії та Істрії. Його активно підтримали окремі представники дворянства й духовенства, тоді як простий народ залишався вірним католицизму. Серед перших прихильників виявилися вихідці з різних хорватських областей, котрі навчалися в німецьких університетах. Істрянин Матія Влачич (1520-1575) навіть став одним із найближчих соратників Мартіна Лютера, а після його смерті в 1546 р. очолив одну з течій, що виникли всередині німецької Реформації.
Протестантизм у словенців на перших порах не переслідувався, що пояснювалось прихильним ставленням до нього віденського двору. Згодом це ставлення зазнало кардинальних змін, і прибічники нової віри в Словенії мусили шукати порятунку за межами батьківщини. Більшість із них виїхали до Німеччини. У 1598 р. протестантських проповідників не залишилося в Австрії взагалі, а ще через тридцять років така ж доля спіткала протестантське дворянство. На цьому протестантський рух у Словенії припинився.
Для хорватських протестантів утиски за віру з самого початку стали звичним явищем. Вони також виїздили доНімеччини, намагаючись там провадити свою діяльність під патронатом німецьких протестантів. Найвідомішим заступником хорватів-протестантів був барон Іван Унгнад, за допомогою якого поблизу Тюбінгена засновано хорватську друкарню. Вона видавала книжки здебільшого глаголицею, оскільки навколо неї згуртувалися переважно вихідці з Істрії - "глаголяші"'. Окремі видання друкувалися латиницею та кирилицею. Вони поширювалися по всій території, заселеній південними слов'янами.
Діяльність хорватських протестантських письменників і видавців була надзвичайно плідною. На початку 60-х років XVI ст. вони переклали хорватською мовою й надрукували цілу низку релігійних текстів і книг, що справило значний вплив як на становлення національної свідомості, так і на розвиток хорватської літератури. Однак після смерті барона Унгнада й активізації контрреформації, а також зміни політичної ситуації в Хорватії та Істрії протестантський рух у хорватів занепадає.
Протягом XVI ст. хорвати не зуміли позитивно розв'язати два найважливіші для того історичного періоду завдання: захиститися від османів і зберегти національну своєрідність і автономні права. Турки безперервно чинили наскоки на хорватські області, а Габсбурги з кожним роком посилювали політику централізації та абсолютизму. Понімечення стало для хорватів цілком реальною загрозою.
ЛІТЕРАТУРА
1. Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1995.
2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
3. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
4. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы в эпоху Просвещения. Москва, 1988.
5. На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997.
6. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
7. Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 2. Чрня З. История хорватской культуры. Загреб, 1965.
Loading...

 
 

Цікаве