WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Слов'яни східні, західні та південні - Реферат

Слов'яни східні, західні та південні - Реферат

ісуверенітетом формувалася модель майбутньої хорватської держави. Так само геополітичне положення відбилось і на християнізації, в якій поступово перемогли латинські (католицькі) риси.
В історичній науці співіснують чотири концепції походження хорватів (або протохорватів): слов'янська, готська, тюркська (аварська) та іранська. "Слов'янська " здебільшого спирається на існуючу мовну ситуацію. Однак найбільшою її вадою є те, що вона не здатна пояснити ані етимологію етноніма "хорват", ані значення окремих політичних термінів, які використовували давні хорвати. "Готська" концепція виходить з ототожнення хорватів з готами в деяких середньовічних літописах. " Тюркська" (аварська) пропонує пояснення політичних термінів ("бан", "зупан"), спираючись на тісний зв'язок між аварами та хорватами в давнину. Та, як і дві попередні, вона зовсім не пояснює походження назви "хорват". Саме в цьому найбільші здобутки належать прихильникам "іранської" концепції. За іранською етимологією етнонім "хорват" міг означати "скотар" або "союзник", "приятель". До того ж, найдавнішим записом слова, що нагадує назву "хорват", є ім'я грецького архонта, котре двічі згадується на Дону в Танаїсі у II-III ст. н. е., саме за тих часів, коли іранські племена перебували на цій території. Урешті-решт, якщо прийняти теорію про іранське походження давніх хорватів, то це не суперечитиме іншим концепціям, оскільки добре відомо, що іранські етнічні елементи змішувалися не тільки з остготами та тюрками, а й зі слов'янськими племенами.
Становлення сербського етносу на ранніх стадіях мало чим відрізнялося від хорватського. Племена протосербів, імовірно, мігрували з півночі, з території між Ельбою та Одрою, й оселилися на Балканах серед слов'янських племен іншої міграційної хвилі. Попередній етнічний прошарок становили дарданські та фракійські племена, які жили в західній римській провінції Мезія. Саме там (поблизу міста Рас) розпочалася консолідація слов'янських племен навколо сербів. У першій половині VII ст. Константан Багрянородний так визначав межі територій, підвладних сербам: "на північному заході за горами дуклянських, теврунських і захлумських слов'янських племен з річками Цетине та Хлебен, на півночі - з хорватами, а на півдні - з болгарами". Центром цього слов'янського утворення стала Раська область (південний захід сучасної Сербії). Згодом сербський етнос поширювався як на південь, так і на захід, убираючи в себе всі інші слов'янські племінні утворення в Боснії та Адріатиці. Серби, залишаючись данниками Візантії та Болгарії, деякий час контролювали досить значні простори на Балканах, уже освоювані іншими слов'янськими племенами: неретчанами, захлумлянами (захлумлянцями), тревунаками (тревунянами), конявлянами, дуклянами та ін. Суттєво ускладнює вивчення процесу подальшого етногенезу сербського народу зникнення з усіх історичних джерел X-XII ст. етноніма "серби" взагалі. У той час сербів називали "рашанами".
На проблему етногенезу чорногорців є два протилежні погляди. Деякі дослідники вважають, що чорногорські племена походять від сербів-дуклян, які з'явилися на території майбутньої Чорногорії ще у VIII ст. Інші переконані в тому, що чорногорські племена є досить пізнім утворенням і походять зі скотарських волоських поселень-катунів, що відродилися після турецького завоювання. Саме в той час, завдяки гірській важкодоступній місцевості та ізоляції від зовнішнього світу, відбулася регенерація в суспільному житті решток патріархату.
Слов'яни також: заселили на Балканах терени, значно віддалені на південь від сербів - провінцію Македонія (крім Фессалонік). Слов'янські племена, які залишилися тут (струменці, або стримовці - на річці Струм; смоляни - за течією Мести; берзити - на притоці Вардара Црне; дручувичі, або драговині - на річці Бистриця та інші) поступово асимілювали рештки фракійсько-македонської та іллірійської людності. Проте жодне з слов'янських племен, що оселилося наприкінці VI - на початку VII ст. на території Македонії, не визнало її назву за власну. Причиною цього була не тільки наявність у більшості з цих племен давніх племінних назв, а й те, що слов'яни мали про македонців лише уривчасті відомості і прямо ніколи з цим народом не стикалися. Тільки в XIV ст., в добу Ренесансу, європейські географи повернули на карту Європи Македонію. З часом слов'янське населення краю поступово почало вживати цю назву, спочатку як географічну, а згодом і як етнічну.
Території від Західного узбережжя Чорного моря до сербських земель заселяв етнокультурний конгломерат, що сформувався внаслідок змішування й асиміляції автохтонів (греко-фракійської людності) та різних тюрко- й слов'яномовних племен, які згодом дістали назву болгари. Після перемоги протоболгарського племінного об'єднання кутигурів, очолюваних ханом Аспарухом, над візантійською армією сторони уклали договір (681), який де-факто визнавав державне утворення, що виникло на південь від Балканського хребта. Більшу частину населення цього об'єднання становили слов'янські племена.
Слов'яни та протоболгари являли собою два різко відмінних за етнокультурними ознаками племені, які наприкінці VII ст. перебували майже на одній стадії суспільних відносин. Однак до зустрічі на Балканах (у Мезії) державних утворень у них не існувало. Процес етногенезу болгар суттєво відрізнявся від етногенезу інших народів і проходив за специфічних умов взаємодії двох різномовних етносів, що опинилися в межах спільного об'єднання. Незважаючи на те, що верховна влада в ньому належала протоболгарській племінній верхівці, конкретне співвідношення сил і зовнішня небезпека зумовлювали значну автономію слов'янської знаті на контрольованих нею землях, що включали Волощину, Семиграддя, схід Паннонської низини й навіть частину візантійських провінцій.
ЛІТЕРАТУРА
Вернадский Т. В. Древняя Русь. Москва, 1996.
Восточная Европа в древности и средневековье: язычество, христианство, церковь. Москва, 1995.
Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва, 1989.
Дринов М. С. Южные славяне и Византия в X в. Санкт-Петербург, 1875.
Дринов М. С. Заселение Балканского полуострова славянами. Санкт-Петербург, 1883.
Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988.
Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.
Королюк В. Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья. Москва, 1985.
Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. Москва, 1982.
Раннефеодальные государства и народности. Южные и западные славяне в VI-XII вв. Москва, 1991.
Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1993. Т. 2.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
Седов В. В. Восточные славяне в VІ-VІІІ в. Москва, 1982.
Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
Славяне на Днепре и Дунае. Киев, 1993.
Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственний период. Киев, 1990.
Loading...

 
 

Цікаве