WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Серби у складі Угорської Корони. Сербська культура (XVI-XVIII ст.) - Реферат

Серби у складі Угорської Корони. Сербська культура (XVI-XVIII ст.) - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Серби у складі Угорської Корони.
Сербська культура
(XVI-XVIII ст.)
1. XVI ст. сербський народ зустрів роз'єднаним і пригнобленим. Втрата державності стала сумною реальністю. Єдиним спогадом про часи недавньої слави залишалася Сербська деспотовина на території Угорщини (в області Срем), яка, щоправда, протягом усього періоду свого існування являла яскравий приклад квазідержавного утворення.
Від другої половини XV ст. дедалі більшого розмаху набуває міграція сербського населення з півдня на північ та північний захід: з теренів, загарбаних османами, на землі, які ще залишилися вільними від турецької присутності (Далмація, Хорватія, Славонія, Срем, Бачка, Банат, Ердель, Валахія та ін.).
Серби, що опинилися під владою Османської імперії, масово приймали іслам; особливу активність у цьому плані виявляли жителі Боснії, причому як простий люд, так і представники знатних родів. Можливо, далася взнаки тривала прихильність до богомильства. Змінюючи віру, населення загарбаних турками областей прагнуло якнайкраще пристосуватися до нових політичних і побутових умов, порятувати себе та свої сім'ї. А тим часом релігійний чинник об'єктивно ніс із собою кардинальну зміну цивілізаційної належності.
XVI ст. розпочинається для сербів з участі в нескінченних війнах, у яких вони захищали чужі інтереси й виступали маріонетками в руках значно потужніших сил. Попервах чи не основною рушійною силою, що спонукала сербів братися до зброї й приєднуватися до тих європейських володарів, котрі чинили опір туркам, була християнська солідарність: бажання допомогти "своїм" - християнам - у боротьбі проти "чужих" - мусульман. Оскільки ж від самого початку століття воєнна активність Османської імперії спрямовувалася головним чином проти Угорщини, серби цілком природно опинилися на боці мадярського короля.
Під час угорсько-турецької війни 1501-1502 рр. сміливими й неординарними діями відзначився сербський деспот Йован Бранкович. Після кількох досить успішних збройних акцій на території Сербії та Боснії він навіть планував організувати серйозніший опір туркам, але несподівано помер наприкінці 1502 р. Йован увійшов до історії свого народу як яскравий авантюрист, чия діяльність не мала особливого значення для спільної справи. Після нього не залишилося сина, внаслідок чого деспотом став представник іншого роду - Іваніш Бериславич.
Доля Сербської деспотовини складалася драматично: деспоти змінювали один одного, з кожним днем утрачаючи навіть ті незначні права, що мали. Коли останній сербський деспот - Павле Бакич - одержав 20 вересня 1537 р. деспотський титул від австрійського короля Фердінанда І, то свої володіння - деспотовину - йому ще треба було визволити з-під влади турків. Бакич загинув у бою 9 жовтня того ж року. З його смертю закінчилася історія середньовічної сербської державності, яку, нехай тільки номінальна, продовжувала деспотовина.
Унаслідок остаточної ліквідації сербської деспотовини, а разом з нею й останнього легітимного державного утворення, єдиного для всіх сербів, у 30-50-ті роки XVI ст. руйнується монолітність нації. Окремі групи людності з різних областей, заселених сербами, починають діяти самотужки, часто без урахування й усвідомлення спільних національних інтересів і стратегічної мети. Боротьба проти турків тривала, але не у вигляді масового народного руху, як це було раніше, а у формі розбійницьких нападів четників і ускоків. Водночас більшість населення обирає для себе один із двох основних шляхів: або переходить на бік нових володарів, або покидає рідні терени, емігруючи на інші землі.
У середні віки, на етапі становлення й утвердження сербської державності, розселення сербського етносу ("сербська експансія", як називає цей процес В. Чорович) відбувалося в трьох напрямах: північному, східному та південному. При цьому державні кордони на півночі та сході розширювалися в основному за рахунок областей, традиційно заселених сербськими племенами, тобто збільшення території держави у принципі збігалося із зоною проживання сербського етносу.
З появою на Балканах османів (XIV ст.) серби досить швидко покинули захоплену колись південну частину півострова, рухаючись - причому дедалі масовіше й активніше - на захід (у Боснію), південний захід (у Далмацію) та північ (в Угорщину). Переселення сербів на нові землі супроводжувалося еміграцією з них - також у бажанні захиститися від османської загрози - католицької людності, яка тут проживала. Це призвело врешті-решт до істотних змін у національно-племінній структурі на заході та південному заході Балканського півострова.
У таких містах на узбережжі Адріатичного моря, як Дубровник, Котор, Будва, Бар та інших з того часу є яскраво вираженим, а інколи й переважає над сербами інонаціональний елемент. Водночас здебільшого сербськими стають колишні угорські області Бачка, Банат, Срем. Значні сербські колонії з'являються в Хорватії (Ліка, Центральна Славонія тощо) та Боснії (міста Баня-Лука, Яйце з околицямет'та ін.).
2. Під османською зверхністю практично припинився вільний розвиток сербської писемної культури, вся культурна діяльність на певний час зосередилася в рамках усної народної творчості, яка перетворилася на форму самоідентифікації та самозбереження нації.
Однією з причин виникнення такої ситуації було знищення соціальної бази існування культури, тобто освічених верств населення, в тому числі дворянства і вищого та середнього духовенства. Іншою - ліквідація культурних осередків і загальнонаціонального та локальних культурних середовищ.
Моральна сила, душевний ліризм і трагічність долі сербського народу проявилися в його багатій та різнобарвній народній поезії. Саме зі зразками такої поезії постали серби наприкінці XVIII - на початку XIX ст. перед очима освіченої Європи. Сербські народні пісні заведено поділяти на дві великі групи: епічні ("юнацькі") та ліричні ("жіночі"), що відрізнялися тематикою та художніми особливостями.
Серед епічних пісень виділяються чотири цикли: пісні про події до появи турків; пісні про діяння правителів з династії Неманичів; пісні, присвячені боротьбі проти турків; нарешті, пісні нового часу. Ліричні пісні розкривають побут народу, його менталітет.
Однією з найкращих і найвідоміших сербських епічних пісень є "Хасанагиниця". її в 1774 р. опублікував у своїй праці "Мандрівка по Далмації" А. Фортіс. Протягом наступних п'ятдесяти років "Хасанагиницю" перекладено основними європейськими мовами: німецькою (Гете, 1778 р.), англійською (В. Скотт, 1779 р.), французькою (Нодьє, 1821 р.).
Народна поезія стала важливою складовою у процесі становлення та розвитку сербської писемної літератури. В XVI- XVIII ст. цю літературу здебільшого репрезентували представники так званої "слов'яно-сербської школи": патріарх Паїсій, Захаріє Орфелін, Іоаким Вуїч та інші, серед яких особливо виділявся Иован Раїч (1726-1801), автор першої систематизованої історії південних слов'ян ("История разных славянских народов,найпаче болгар, хорватов й сербов"). Він у 1750-х роках навчався у Київській духовній академії.
Просвітництво у сербів пов'язане з ім'ям Досітея Обрадовича (1731-1811), котрий був останнім представником "слов'яно-сербської школи" й разом з тим започаткував новий етап у розвитку національного красного письменства, безпосередньо готуючи появу такої постаті, як Бук Караджич. "Живот й приключения", що описують власне життя Обрадовича, коментують і мотивують його думки та вчинки з позицій новонароджуваної просвітницької ідеології. Інший твір Обрадовича - "Совет здравого разума" - став немовби першим курсом практичної моралі для сербського народу.
З кінця XV ст., й особливо активно протягом XVI-XVII ст., розпочинається друкарство сербською мовою. З 1791 р. у Відні виходить перше періодичне видання сербською мовою - "Сербські новини". У 1792-1794 рр. їхнє місце посіли "Слов'яно-сербські відомості".
ЛІТЕРАТУРА
1. Австро-Венгрия. Опыт многонационального государства. Москва, 1995.
2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
3. История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1979.
4. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
5. Лещиповская М. Сербская культура XVIII века. Москва, 1994.
6. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
7. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. "Сербия", "Сербская литература", "Сербская народная поэзия", "Сербская церковь", "Сербский язык", "Серби". Европа и Срби. Београд, 1996.
Loading...

 
 

Цікаве