WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Розвиток сербської державності в другій третині XIX ст. - Реферат

Розвиток сербської державності в другій третині XIX ст. - Реферат

держави, за умови збереження провідної ролі Сербії і під зверхністю династії Карагеоргієвичів. Крім того, порушувалися питання про історичну місію Сербії в масштабах усього Балканського півострова, необхідність здобуття нею власного виходу до моря, відносини з великими європейськими державами, важливість підтримки Росії, потребу створення боєздатної армії тощо.
"Австрійських" сербів Гарашанин до планів створення єдиної сербської держави не залучав, імовірно, з міркувань тактичного характеру, зумовлених специфікою, з одного боку, сербсько-турецьких, а з іншого - сербсько-австрійських відносин. Однак саме на теренах Австрії, яку не хотів зайвий раз "дратувати" автор "Начертанія", Сербія вперше продемонструвала на практиці готовність брати участь у вирішенні питань, пов'язаних з долею її одноплемінників: Белград активно втрутився у події 1848 р.
У 50-ті роки XIX ст. в Сербії поглиблюються суперечності між різними учасниками внутрішньополітичного процесу. Ситуацію ускладнили зміни в міжнародному становищі країни: згідно з рішенням Паризького конгресу (1856) російський протекторат скасовувався й замість нього запроваджувався режим гарантій Сербії з боку всіх великих держав. У 1857 р. князь вчасно розкрив змову високих посадовців проти себе, однак активна участь Османської імперії в подіях навколо цієї змови ще раз підтвердила глибину й гостроту політичної кризи. Олександр мусив внести зміни до Закону про Раду, які відчутно обмежували князівські повноваження. Це мало задовольнити Порту, продемонструвавши лояльність князя стосовно неї. Розрахунок виявився у цілому точним, проте внутрішня опозиція продовжувала активно діяти. Вона домоглася скликання Скупщини, якаухвалила усунути Олександра Карагеоргієвича від влади. Новим князем обрали Мілоша Обреновича.
Повернення Мілоша, котрий аж ніяк не мав на меті змінювати притаманний йому з молодих років авторитарний стиль правління, стало для Сербії з її прагненнями до реформування та "європеїзації" безумовним кроком назад. Мілош прибув до Белграда разом із сином Михайлом у січні 1859 р. Він почав переслідувати тих, кого вважав своїми противниками. Проведення реформ відновилося після смерті Мілоша у вересні 1860 р. та приходу до влади його сина Михайла (1860-1868).
Михайло, як і батько, і більшість сучасних йому європейських державців (у Франції, Росії, Австрії тощо), був прихильником абсолютизму. Він узявся до конституційної реформи та реформи системи державного управління (обмежив роль Скупщини й запровадив особистий контроль над Радою), причому робив це законним шляхом, через внесення змін і доповнень до наявних документів.
У реалізації власних проектів Михайло Обренович спирався на консервативних політиків, не розуміючи й не сприймаючи ліберальних ідей. На чільні ролі в керівництві країною повернувся Ілія Гарашанин, який продовжив формування армії, а також розгорнув активну діяльність, спрямовану на втілення в життя основних положень "Начертанія". Добре усвідомлюючи неспроможність Сербії самотужки протистояти Османській імперії, Гарашанин, підтримуваний князем Михайлом, зосередив зусилля на встановленні тісних зв'язків з іншими народами Балкан, на їх об'єднанні під принципово новим гаслом: "Балкани - балканським народам ".
Після несподіваної смерті Михайла Обреновича від рук змовників, яких, за офіційною версією, спонукали не політичні, а приватні мотиви (травень 1868 р.), князем Сербії став онук Єврема Обреновича (брата Мілоша) - Мілан (1868- 1889), котрому на той час виповнилося тільки чотирнадцять років. Мілана, виходячи з власних інтересів, привів до влади тогочасний міністр оборони Мілівоє Петрович Блазнавац, який, разом із Йованом Ристичем і Йованом Гавриловичем, увійшов до складу відновленого Намісництва - органу, де в 1869-1872 рр. зосереджувалися реальні важелі управління державою.
Намісництво не набуло популярності в народі. У галузі зовнішньополітичних відносин його діяльність також не була плідною: міжнародний престиж Сербії після смерті князя Михайла помітно підупав, ускладнилися відносини з Болгарією, у зв'язку з ліквідацією Сербської патріархії в місті Печ погіршилася ситуація на південно-сербських землях.
Чи не єдиним здобутком Намісництва стало прийняття нової Конституції в червні 1869р., згідно з якою Сербія проголошувалася конституційною монархією. Уперше запроваджувалася постійно діюча Скупщина, її роль у політичному житті країни зростала. Три чверті складу Скупщини становили народні посланці, чверть депутатів призначав князь. Створювалася ще одна державна інституція - Державна Рада, якій надавалися певні функції адміністративного суду та верхньої палати парламенту. Ухвалення конституції означало безумовний крок вперед, проте її гостро критикували за недостатню ліберальність.
ЛІТЕРАТУРА
1. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
2. Никифоров К. В. Сербия в середине XIX в. Москва, 1995.
3. Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 2.
4. Шемякин А. Л. Идеология Николи Пашича. Формирование и эволюция (1868-1891). Москва, 1998.
5. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. "Сербия", "Сербская литература", "Сербы". История сербского народа. Београд, 1987.
Loading...

 
 

Цікаве